Своєрідність і розвиток художньої літератури
- 9-12-2022, 11:11
- 217
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
СВОЄРІДНІСТЬ І РОЗВИТОК ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
На ваш погляд, чи пов’язані між собою три основні вияви людської духовності — віра, мистецтво й наука? Чому?
Чуттєво-мисленнєве дерево. Історія людства налічує десятки тисяч років. Увесь цей час людина не просто жила, а пізнавала світ і себе, наближалася до істини, удосконалювалася, творила себе як духовну істоту. Це творення продовжується й тепер і триватиме доти, доки існуватиме світ.
Цей духовний розвиток людства найбільш наочно можна уявити у вигляді чуттєво-мисленнєвого дерева (див. схему на форзаці 1). Спочатку воно було тоненьким паростком. Цей паросток — міф (від грецьк. слово, переказ), міфологія, тобто найдавніші уявлення наших предків про буття, світ, Бога, людину й істину. У ньому зливалися вірування, знання з астрономії, фізики, хімії, медицини й математики, словесна творчість, музика, пісня, танець, малюнок тощо.
Потім паросток-міф став стовбуром, з якого виросли три потужні гілки:
• віра — з інтуїтивним1 відчуттям Бога та мораллю (уявленням про добро і зло), що поступово оформились у різні релігійні вчення (індуїзм, буддизм, юдаїзм, християнство, іслам);
• мистецтво — з образно-емоційним виявом творчості;
• наука — розумове пізнання світу через творення понять і їхніх зв’язків.
Ці три віті — вияви духовності (віра — мистецтво — наука) — тісно пов’язані між собою, адже виростають із спільного стовбура (міфу). Водночас кожна з них розгалужується на десятки й сотні менших гілочок.
Наприклад, віть мистецтва розрослася багатьма гілочками: музика, живопис, скульптура, хореографія (танець), література, театр, кіно тощо. Усе це — види мистецтва. Віть науки також розгалузилася на три потужні гілки: природознавчу, математичну й гуманітарну, тобто людинознавство. Серед найважливіших гілок людинознавства (разом з філософією, історією та психологією) — філологія (наука про мову та слово). Філологія розгалужується на мовознавство (вивчення мови в усіх її виявах) і літературознавство (вивчення природи саме мистецького слова, художньої літератури).
1 Інтуїція (від латин, пильно дивлюся) — це процес безпосереднього осягнення істини без допомоги досвіду та знань, осягнення, що виявляється незалежно від розуму в образах і відчуттях.
Секрети художнього твору. У попередніх класах ви вже чимало довідалися про мистецтво й один з основних його видів — художню літературу (від латин. буква, літера). Давайте пригадаємо й узагальнимо раніше вивчене.
• Завдання основного рівня
1. Що таке мистецтво? Художній твір?
2. Як ви розумієте думку, що мистецтво є образним відтворенням навколишнього світу й водночас творенням нової, художньої реальності?
3. Що таке художній образ? Наведіть приклади образів із творів літератури й інших видів мистецтва.
4. Поміркуйте над цим визначенням. На його основі визначте п’ять основних ознак художнього образу.
Художній образ — це узагальнена картина життя (стан людської душі, явище природи, подія чи предмет), емоційно й естетично втілена в певну художню форму (вірш, оповідання, п’єсу, картину, музичний твір тощо), є суб’єктивною творчою уявою автора.
5. Які різновиди образів ви знаєте?
6. Пригадайте повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною», яку ви вивчали торік. Доведіть, що в ній наявний світ художніх образів. Які різновиди образів створено в цій повісті?
7. Які функції виконує мистецтво?
8. Що таке художня література?
Як ви вважаєте, мистецький твір повинен буквально віддзеркалювати реальність чи цілком відкидати й ігнорувати її?
Справжній митець не зобов’язаний та й не може копіювати життя, адже виготовляє не світлину, не газетний чи телевізійний репортаж про якусь реальну подію. Кожен його твір — це окрема, нова художня дійсність. Вона конструюється й існує за своїми власними естетичними законами, але зберігає зв’язок із зовнішнім позамистецьким світом (зумовлюється ним і впливає на нього).
• Судження. Богдан-Ігор Антонин (видатний український поет і літературознавець): «Митець створює окрему дійсність. Але створити щось із нічого не можна. Навіть природа не творить із нічого. Для кожної творчості потрібний матеріал. Матеріалом мистецького творення є уявлення митця. Барва та лінія, фарба, вугіль і туш — для маляра чи графіка; брила, мармур і дерево — для різьбяря; слово — для письменника тощо — це тільки засоби зовнішнього оформлення, відтворення уявлень, їхньої матеріалізації. Митець будує твір виключно з власних уявлень. Уявлення постають на основі вражень, враження мусять мати спонуки; вони є витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, тобто постають на основі зовнішньої дійсності. Ось такий далекий шлях від реальної дійсності до мистецької дійсності».
Уважно роздивіться картину І. Марчука. Чому автор так назвав своє полотно? На прикладі цього твору проілюструйте щойно наведене судження Б.-І. Антонина.
Досконалий мистецький твір глибоко розкриває характери сучасників, злободенні проблеми своєї доби й водночас шукає відповіді на вічні питання — у чому сенс життя, що є любов і ненависть, добро і зло, щастя, смерть, свобода. Цю дивовижну закономірність мистецтва — поєднувати сьогоденне й вічне, точніше висвітлювати вічне в сьогоденному, — уможливлює вже сама природа образу. У ньому узагальнені явища втілюються в конкретній формі.
Якщо повсякденне життя зосереджується на конкретиці, а наука — на абстрактних узагальненнях, то мистецтво вміло поєднує ці два виміри. Наприклад, у вже згаданій повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» ідеться про боротьбу поневоленої людини за свободу й щастя. Це узагальнена картина, типова для змальованої епохи (30-і роки XIX ст.) і багатьох інших епох, але вона втілена в конкретній формі (повісті), представлена конкретними героями — Остапом і Соломією, які є неповторними особистостями зі своїми долями, характерами, рисами зовнішності, особливостями мови. Тобто узагальнене тут розкривається через конкретне.
Маючи цю дивовижну здатність, мистецтво може глибше, аніж повсякденний досвід і наука, розкривати таємниці людської душі та світобудови.
Літературний процес. Літератури окремих націй і світова література як їх єдність — живий «організм», котрий постійно розвивається, змінюється за своїми законами, взаємодіє з іншими «організмами» культури.
Окремий твір чи цілий доробок письменника можна осягнути, лише аналізуючи їх у взаємозв’язках із тими різноманітними чинниками, котрі на них впливають.
Літературний процес певної доби (епохи) — сукупність усіх виявів літературного життя цієї доби, зокрема це: • художні твори; • мистецькі стилі, напрями, школи й організації; • видання книжок, літературної періодики; • розвиток критики тощо.
Основою літературного процесу є художній твір, його автор. Аби створити щось вартісне, митець насамперед має стати творчою індивідуальністю — сформувати оригінальне світобачення, власну художню дійсність, цілий світ з єдиними у своєму роді ідеями, героями, почуттями, образами й прийомами.
У процесі творчого становлення митець виробляє свій індивідуальний, авторський, стиль.
Це сукупність, єдність усіх художніх особливостей (ідейно-тематичних, жанрових і мовних) творчості певного митця, що вирізняють його з-поміж інших авторів. Читач, який добре вивчив стиль певного письменника, може пізнати його непідписаний текст серед багатьох інших.
У стилях різних авторів виявляються деякі спільні закономірності. Тому їх можна групувати.
Найзагальніший поділ авторських стилів здійснюється за методами або типами творчості.
Митці за вдачею та світосприйманням можуть бути або романтиками, або реалістами. Тому й існують два методи — романтичний і реалістичний.
I. Марчук. І відкриються таємниці. 1993 р.
• Романтики концентрують увагу на ідеалі, заперечують недосконале повсякдення, цінують красу, емоції й таємничі грані буття; окрім розуму, покладаються на інтуїцію, залучають уяву та фантазію.
• Реалісти зосереджуються на видимій, матеріальній, суспільно-побутовій дійсності, намагаються поступово вдосконалювати її, цінують насамперед розум, науку, суспільну мораль і практичну доцільність.
Якщо проаналізувати закономірності духовного розвитку людства, то неважко зауважити, що реалістична (за методом) епоха приходить на зміну романтичній по спіралі духовно-мистецького поступу.
Мистецькі методи втілюються у відповідних напрямах. Напрям творять митці, яких об’єднують спільні метод, нація, епоха та споріднені стильові ознаки.
Якщо методи постійно чергуються, то напрями змінюються. У межах одного напряму можуть розвиватися різні течії, угруповання та ніколи.
Пригадайте вивчені торік твори «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого й «Місце для дракона» Ю. Винничука (їхні теми, ідеї, проблематику й характери персонажів) і дайте аргументовану відповідь на запитання: «Це романтичні чи реалістичні за методом твори?»
У розвитку європейської культури вирізняються такі епохи: міфологія, фольклор, античність, Середньовіччя, Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм (див. схему на форзаці 2).
Звісно, у культурах різних націй кожна з цих епох мала конкретні, неповторні особливості. Але, незважаючи на це, виразно проступають спільні тенденції. На початку XX ст. посилюється співіснування, взаємопроникнення різних стилів.
Поміркуйте, у чому суть загальнолюдського й національного. Як ці категорії поєднуються?
Роль і місце літератури в житті нації. Література нерозривно взаємопов’язана з життям народу, який її творить. Абсолютна більшість представників кожної національної спільноти сповідує однакові чи принаймні подібні цінності, ідеали й традиції, має спільні риси характеру. Усе це іменується національною душею (або національним менталітетом1). Кожен справжній митець намагається якомога глибше пізнати й повніше втілити душу свого народу, його характер.
З іншого боку, нація найяскравіше виявляє себе, засвідчує свій розквіт саме через високорозвинуту, самобутню національну культуру, передовсім літературу. Пригадаймо Стародавню Грецію, що залишилася славною у віках якраз завдяки своїм філософам і письменникам (Гомер, Езоп, Сократ, Платон, Арістотель, Есхіл, Софокл, Евріпід та ін.).
Люди всіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) — людинолюбство, добротворення, духовну свободу та фізичну досконалість, красу, справедливість, щастя. Це — загальнолюдські вартості. Але кожна нація наближається до цього ідеалу своїм неповторним шляхом, бачить його під власним кутом зору. 1
1 Менталітет (від латин. розум, мислення) — спосіб думання, світосприймання, психологія окремої особи, соціальної групи чи національної спільноти.
• Судження. Микола Бердяєв (видатний російський та український філософ і літературознавець): «Є тільки один історичний шлях досягнення єдності людства — шлях національного зростання й розвитку, національної творчості».
Риси українського національного характеру
Художні твори відображають історичне минуле або сучасне життя, побут, звичаї народу, його мову, особливості світобачення, своєрідність образного мислення тощо.
Так у мистецтві виявляється національний характер.
Отож ознайомлення з літературою будь-якого народу треба починати з вивчення його душі.
Основні риси українського національного характеру можна уявити у вигляді піраміди, де кожен наступний блок спирається на попередні.
В основі цієї піраміди — особливий зв’язок із землею (1). Сприятливий клімат, особливо родючі ґрунти, незрівнянні у своїй красі краєвиди зробили осердям нашої душі культ доброї, лагідної, родючої Неньки-Землі. Цей культ призвів до того, що визначальним для українців стало прагнення до гармонії з навколишнім світом природи. Не випадково наші предки споконвіків були саме хліборобами.
Культ Неньки-Землі закономірно привів до обожнення матері, жінки (2). В одвічній боротьбі між чоловічою (сила, агресія) і жіночою (любов) основами в Праукраїні, на відміну від сусідніх народів, переважала остання. Таке становище жінки витворило специфічну структуру української родини: у ній жінка була або рівноправним членом, або й головною особою.
Практично у всьому нашому фольклорі й літературі Україна уособлюється в образі жінки (матері, удови, дівчини, дружини, полонянки). І це закономірно, адже саме жінка була хранителькою національної духовності, від неї переймало дитя рідну мову, віру, пісню, звичай, завдяки їй ставало українцем.
Гармонійні стосунки із землею та вплив жінки стали підґрунтям найпомітнішої зовні ознаки нашого національного характеру — панівної емоційності (3). Звідси — доброта, лагідність, м’якість, ніжність, привітність, щирість українців, їхнє прагнення до краси, розуміння прекрасного й уміння творити його в мові, стосунках, фольклорі, обрядах, одязі. Звідси ж — надмірна гарячковість, амбітність1, неорганізованість деяких наших земляків, небажання зосереджуватися на тривалій цілеспрямованій праці над якоюсь спільною, важливою для всієї нації справою.
Також помітний вплив на українську ментальність зробило магічне2 мислення (4) наших предків (а не суто раціональне чи казково-міфічне). Річ у тім, що врожай українського хлібороба залежав від його працьовитості, але також і від природи, впливати на яку можна було тільки магічними засобами (обряд, моління, заклинання, жертвопринесення, згодом — його імітація).
1 Амбіція (від латин. честолюбність, пиха) — гонор, честолюбність.
2 Магія (від грецьк. ворожба) — обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.
У магічному світогляді величезне значення відведено слову, воно наділяється чаклунською всемогутністю, якщо сказане в певний час і в певній формулі. Магічне забарвлення слова витворило в мисленні, мові, фольклорі українців цілий пласт усталених символів (тополя — дівчина; зозуля — мати, доля; явір — зажурений козак, самотній юнак; квітучий сад — подружнє щастя; річка- — рубіж вибору; гадюка — туга, гріховна думка тощо).
• Завдання основного рівня. Які ви знаєте українські народні пісні, думи, легенди, казки, де використано ці символи?
Наступний визначальний складник нашої душі — філософський склад мислення, глибока релігійність, християнськість (5). Значний вплив на формування цієї ознаки справив уже сам український краєвид: удивляючись у безкраю далечінь степу, наші предки замислювалися над нескінченним, недосяжним й абсолютним. Крім того, українська душа надзвичайно емоційна. А будь-яка справжня релігія виростає саме з любові — найвищої емоції.
Ще одна ознака національної душі, зумовлена попередніми, — культ родини (6). Наші пращури переважно будували родинні стосунки на засадах любові, взаємоповаги, спільності інтересів, духовного життя. Батьки (тим паче батьки батьків) у нас вважалися не просто годувальниками — вони були навчителями Господньої й прадідівської мудрості, хранителями національної душі, життєвої істини. Тому ослухатися, зневажити батьків означало вчинити тяжкий злочин, за який неодмінно мала спостигнути кара, так як і за боговідступництво.
Усі згадані складники національної вдачі значною мірою зумовили влаштування нашого суспільного життя. Українці прагнули співжиття в невеликих спільнотах, збудованих за моделлю родини — на особистій приязні, сердечності стосунків, взаєморозумінні, спільності інтересів. Така спрямованість не дозволяла перетворити народ на натовп, але, з іншого боку, часом призводила до надмірного індивідуалізму, перешкоджала об’єднанню всіх чи більшості українців єдиною абстрактною метою.
Приглушене чоловіче (агресивно-войовниче) начало заважало нашим предкам успішно боронитися від загарбників, але в поєднанні з культом свободи воно викликало органічне неприйняття влади — віками авторитарної1, чужої, окупаційної. Найсправедливішою формою суспільного співжиття в нас завжди вважалася демократія — влада народу.
Отже, кількасотлітня бездержавність України спричинена не лише зовнішнім, геополітичним чинником, а й національною ментальністю. Перетворювати свою державу на авторитарну не давала наша душа, а розбудовувати її демократичною не давали сусіди. І так аж до серпня 1991 р.
1 Авторитаризм (від латин. вплив, влада) — антидемократична система політичного володарювання, коли в руках однієї особи зосереджується необмежена влада.
Давня українська хата. Світлина
Україна нагадує посудину, у якій змішали вогонь і кригу. Народ, що понад усе прагнув до гармонії, волею Божою опинився посередині між двома різко антагоністичними цивілізаціями — лісовою й степовою, між християнським і мусульманським світами, між православним і католицьким. Ця розіп’ятість між протилежностями та ще багатовікова бездержавність постійно примушували українця вибирати — життя чи волю, зраду чи вбогість, честь чи кар’єру й под. Тому в українській душі, буває, переплітаються непоєднані протилежності: ніжність і жорстокість, працьовитість і гультяйство, цнота й вульгарність, покора та бунтарство...
Навіть наш національний характер поділився на два типи — хліборобський і козацький. У цьому останньому вже запанувала чоловічо-вольова основа, хоча, на диво, не зникла й емоційна. Отже, у козацькій душі збереглися основні складники всеукраїнської ментальності, насамперед демократизм. Найголовніше, що козацька основа посилила, загартувала в українському характері дух лицарства, непереможний, незнищенний дух волі. Тому ми й вижили, залишилися нацією.
А ще багатьом українцям, навіть у багатовіковому колоніальному ярмі, значною мірою вдавалося досягати свого первородного прагнення — гармонії з Богом, рідною землею, Усесвітом, людством.
Які традиційні українські цінності зафіксував художник на цій картині? Чи змінилися, на вашу думку, з тих давніх часів ідеали та мрії українців?
І все ж за півтисячоліття рабства українську душу було брутально спотворено, скалічено. І це духовне каліцтво кричуще виявляється й нині. Однак жорстокій історії не вдалося цілком знищити нашу душу, нині, в умовах свободи, вона відроджується, поступово повертається до нормального стану.
Така структура нашого національного характеру. Як переконаємося далі, він виявляється практично в кожному творі рідної літератури.
Треба лише вчитися помічати й виокремлювати. Найсвятішою метою абсолютної більшості вітчизняних письменників було не просто осягнути й художньо втілити українську душу, а творчістю, громадським служінням пробудити й зцілити її.
І. Грищук. Козацька родина. 1993 р.
Тому закономірно, що серед визначальних ознак української літератури — її послідовний націоналізм, тобто посилена увага до національної проблематики. У тисячах творів досліджено історію, культуру, духовність, спосіб існування нашого народу. Водночас наше письменство — це література боротьби за збереження й утвердження української нації, за її державність. І передовсім завдяки саме художньому слову вистояла Україна в украй несприятливих історичних умовах.
• Судження. Сергій Єфремов (видатний український літературознавець, публіцист, академік): «Що найбільше мені до серця промовляє та зворушує мене в новому українському письменстві, так це величезна його внутрішня краса... Збудити великий народ... до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу на свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей».
• Завдання основного рівня
1. Пригадайте твори, вивчені в попередніх класах, зокрема «Садок вишневий коло хати...», «Якумру, то поховайте...» Т. Шевченка, «Джури козака Швайки» В. Рутківського, «Захар Беркут» І. Франка, «За сестрою» А. Чайковського, народну думу «Маруся Богуславка», «Дорогою ціною» М. Коцюбинського та ін. Які риси українського національного менталітету яскраво розкриті в цих творах? Охарактеризуйте відповідні мотиви, епізоди й образи.
2. Уважно роздивіться зблизька й здалеку репродукцію роботи О. Шупляка, що вміщена на обкладинці підручника. Доведіть, що ця картина — витвір мистецтва. Чому вона є «двовзором»1? Як у ній поєднана художня й реальна дійсність? Які особливості української душі та нашої літератури підкреслює митець?
3. Пригадайте етапи аналізу епічно-драматичного та ліричного творів.
Художній аналіз твору. Повторимо й поглибимо вивчене. Літературний твір — явище надзвичайно багатогранне, тому його можна вивчати в різних контекстах — філософському, психологічному, соціологічному, лінгвістичному2 тощо. Проте найвідповіднішим природі мистецтва є саме художній аналіз (від грецьк. розкладання). Він передбачає поділ твору на частини, осмислення кожної з них і встановлення зв’язків між ними, що зумовлюють художню якість, своєрідність твору.
Існує кілька принципів аналізу.
I. Історизм застосовують такою мірою, якою література є явищем суспільним, конкретно-історичним. За цим принципом осмислювати твір варто у зв’язку з тією епохою, коли він з’явився. Адже на особливості його творення вплинули тогочасна суспільно-культурна дійсність, літературний процес, напрям, школа, у межах яких працював автор, тодішні уявлення про істину, красу, художність.
II. Художність: оскільки мистецтво проникає у світ духовний, розкриває вічні теми й ідеї, творить красу, то аналізувати твір треба з позицій вічних критеріїв духовної глибини й естетичної довершеності.
1 Двовзорами художник називає картини-ілюзії з подвійним змістом. Така техніка є характерною ознакою стилю О. Шупляка.
2 Лінгвістика (від латин, мова), або мовознавство — наука про мову.
III. Цілісність: розглядати твір необхідно насамперед як єдність змісту та форми, організовану ідейним задумом. Зміст уключає тему, ідею, проблематику, конфлікт твору; форма — жанр, композицію, мову, віршування (якщо це поезія).
Необхідно розумно поєднувати історичний і художній підходи. Хоча залежно від особливостей твору, завдань та уподобань дослідника один із підходів може переважати.
Найчастіше застосовують такі різновиди художнього аналізу:
• Сюжетний: розкриваючи сюжет твору, характеризують його жанрову, композиційну специфіку, тему, ідею, проблематику, систему образів, стильову своєрідність.
• Проблемний: ґрунтовний розгляд основних проблем твору, з огляду на які визначають його жанрову, композиційну, мовностильову своєрідність, характеризують героїв.
• Пообразний: докладне вивчення образів і засобів їх творення.
• Системний: усебічне вивчення твору як художньої системи, цілості, що є найефективнішим, хоч і найскладнішим різновидом аналізу.
Як відомо, у літературі існують три основні роди — епос, лірика, драма. Проте, якщо задатися метою ще загальнішого поділу, то можна епос і драму об’єднати, адже основний об’єкт відтворення в них спільний — події та їх учасники; а об’єкт лірики інший — думки й почуття. Це дає змогу обмежитися двома схемами системного аналізу твору.
Схема аналізу епічного та драматичного творів
1. Короткі відомості про автора (ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).
2. Історія написання й видання твору (у разі потреби).
3. Жанр (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, власне драма та ін.).
4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).
5. Тема, ідея, проблематика, конфлікт.
6. Композиція, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
7. Значення позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви тощо).
8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору. Прийоми творення характерів.
9. Мовностильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки).
10. Підсумок (художня цінність твору, його сприймання критикою й читачами тощо).
Схема аналізу ліричного твору
1. Короткі відомості про автора (ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).
2. Історія написання й видання твору (у разі потреби).
3. Жанр (громадянська, інтимна, релігійна лірика тощо).
4. Провідний мотив поезії, її зв’язок з іншими творами в збірці й у всій творчості митця.
5. Композиція (у ліричному творі сюжет відсутній, увага зосереджується на певному почутті, розрізняють такі композиційні етапи розгортання почуття: а) вихідний момент — поштовх до появи почуття; б) розвиток почуття; в) кульмінація (можлива); г) резюме, або авторський висновок).
6. Ключові образи твору (найчастіше визначальним у ліриці є образ ліричного героя — це умовна дійова особа, думки й почуття якої розкриваються в ліричному творі).
7. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (ідеться про лексику, тропи, фігури, фоніку), як саме?
8. Версифікація (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), її роль у розкритті провідного мотиву.
9. Підсумок (почуття й роздуми, викликані твором).
Запитання і завдання
1. Як пов’язані мистецька й життєва дійсність?
2. Як мистецтву вдається поєднувати злободенне, конкретно-історичне й вічне?
3. Що вивчає естетика?
4. З’ясуйте значення поняття «контекст». Чим різняться вузький і широкий контексти?
5. Що включає в себе літературний процес?
6. Що таке авторський стиль, які його складники?
7. Чим різняться романтичний і реалістичний методи?
8. Які різновиди періодизацій історії літератури вам відомі?
9. Назвіть епохи, які виокремлюють у європейській культурі. Які з них за методом романтичні, а які — реалістичні?
10. Які основні риси українського національного характеру?
11. У чому полягає послідовний націоналізм української літератури?
12. Охарактеризуйте принципи художнього аналізу твору.
13. Розкрийте суть основних різновидів аналізу.
14. Яка послідовність аналізу епічного й драматичного творів?
15. За якою схемою можна аналізувати ліричні твори?
Радимо прочитати
1. Клочек Г. У світлі вічних критеріїв. — К., 1989.
2. Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.
3. Українська душа. — К., 1992.
4. Маланюк Є. Думки про мистецтво // Книга спостережень. — К., 1997. — С. 74-82.
5. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К., 1998.
6. Галич О., Назарець В., Васильев Є. Теорія літератури. Підручник. — К., 2001.
7. Література: Для дітей середнього шкільного віку / авт.-упорядники О. Васильєва, Ю. Пернатьєв. — Харків, 2004.
8. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка. — К., 2007.
9. Пахаренко В. Основи теорії літератури. — К., 2009.
Коментарі (0)