Спочатку хлопець навчався вдома, згодом його віддали до Курязької монастирської школи. Його дуже приваблювало служіння Богові. Ще у 12 років він хотів, наслідуючи дядька, постригтися в ченці. Тоді відговорили батьки. У 26-річному віці Г. Квітка таки здійснив свій намір — став ченцем.

У монастирі Григорій намагався знайти прихисток від жорстокого світу, середовище для духовного зростання. Проте чернече життя виявилося не таким, як уявлялося юнакові, — надто аскетичним, у чомусь лицемірним, а то й бездіяльно-занудним. Хоча він і привіз у свою келію флейту й навіть фортепіано, усе частіше приходив додому, з’являвся на культурних заходах. А через чотири роки й зовсім залишив чернецтво.

Громадсько-культурницька діяльність. Енергійна, талановита, спрагла за дієвим життям натура Г. Квітки знайшла своє покликання в громадсько-культурній праці. З молодечим запалом брався він за проведення літературно-музичних вечорів, працював директором театру, заснував оркестр, Благодійне товариство й перший на Лівобережжі Інститут шляхетних дівчат; зорганізував, відредагував і випустив у світ перший в Україні журнал «Украинский вестник», збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Окрім того, Григорій Федорович обіймав посаду маршалка (предводителя) повітового дворянства, далі — судді, попечителя бібліотеки.

Ця людина по-просвітницьки свято вірила в чудодійну силу освіти й культури в справі духовного вдосконалення суспільства та національного відродження.

Свою посаду маршалка дворянства Г. Квітка використовував для добрих справ: закликав місцеву інтелігенцію й поміщиків вивчати рідну мову, берегти прадідівські традиції; усіляко допомагав селянам, навіть чужим кріпакам. Маючи обмежену владу, він мусив витрачати безліч сил і часу на усовіщення гонорових чиновників і панів. А коли не допомагало, то вів з ними адміністративну війну. І все ж чимало вдавалося. Злостивці насміхалися, що Г. Квітка не мав у власності жодного кріпака, навіть свого кухаря, ані земельних угідь і одержував мізерну платню. Та він цим не переймався — жив насамперед душею й совістю.

Крім громадської й адміністративної діяльності, Григорій Федорович уже в зрілому віці взявся також за літературну працю. Жодна книжка в Харкові не мала такої популярності, як Квітчині повісті.

Земляки запам’ятали Квітку жвавою, енергійною, дуже веселою й дотепною людиною, майстром оповідати анекдоти.

Так склалося, що одружився Григорій Федорович аж на 43-му році життя (1821) з Анною Вульф, класною дамою (вихователькою) у Харківському інституті шляхетних дівчат. Двадцятилітня випускниця Смольного інституту в Петербурзі, вона вирізнялася гострим розумом, освіченістю, задушевністю, була вихована на французьких сентиментальних романах. Росіянка за походженням, Анна мріяла повернутися до Петербурга, часто просила чоловіка знайти яку-небудь посаду й переїхати туди. Однак Г. Квітка не мислив свого життя без України, милої серцю Основи, свого роду. Незабаром і дружина зацікавилася українськими повістями чоловіка, щиро полюбила Україну, захопилася піснями та думами, не раз ставала на захист гідності українського слова.

Жило подружжя надзвичайно скромно, Анна не могла собі дозволити навіть шовкової сукні. Однак почувала себе щасливою в шлюбі з чуйним, щиросердим, непересічним чоловіком. Вона всіляко спонукала його до літературної творчості, була першим читачем і критиком усіх його писань, не раз робила слушні зауваження й давала поради... Письменник також глибоко шанував дружину, довіряв її мистецькому смаку, прислухався до її суджень.

У привітній садибі в Основах письменник приймав Є. Гребінку, М. Костомарова, І. Срезнєвського, О. Афанасьєва-Чужбинського, зустрічався з В. Жуковським.

Квітка дуже любив дітей. Ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казки, організовувати забави, улаштовувати феєрверки.

В останні роки родина особливо бідувала. Багатолітня напружена праця, важкі розчарування й переживання непомітно підточили здоров’я письменника. У липні 1843 р. він тяжко захворів, зліг у ліжко. У перші дні ще писав листи, доопрацьовував деякі давно задумані твори, читав. Проте дедалі більше слабшав... 20 серпня 1843 р. о п’ятій годині пополудні серце великого майстра слова перестало битися.

На похорон письменника прийшли тисячі харків’ян і селян з усіх околиць. Труну несли голови губернських присутствених місць, а літургію відправляв архієпископ, були присутні також військовий і цивільний губернатори. Над могилою виступив друг Г. Квітки, науковець і письменник І. Срезнєвський. У своїй промові він наголосив: «Пам’ятай, Україно, цю могилу: тут похований той, хто, оживлений любов’ю до тебе, захищав твій звичай і мову».

Огляд творчості. Мистецький доробок Г. Квітки-Основ’яненка значний за обсягом, але нерівноцінний з художнього боку. Ранні твори були ще не зовсім оригінальними й довершеними пробами пера. Самобутність таланту, мистецька майстерність приходили поступово, у наполегливій тяжкій праці.

Письменник звертався до найрізноманітніших жанрів. Це ліричні вірші; епіграми («Шпигачки»); фейлетони1 («Письма Фалалея Повинухина»); історико-художні нариси («Головатый», «Татарские набеги»); літературно-публіцистичні статті («Супліка до пана іздателя»); комедії («Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь», «Сватання на Гончарівці» та ін.).

Та найяскравіше літературний хист митця виявився саме в прозі. Його перу належать оповідання («Салдацький патрет», «Купований розум», «Підбрехач», «Перекотиполе» та ін.); повісті («Маруся», «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма»); романи («Пан Халявський», «Жизнь и похождения Петра, Степанового сына, Столбикова...»).

За свідченням письменника, він дотримувався класицистичного принципу «списування з натури». Отож описував ті явища, які добре знав, — життя помісного дворянства, зокрема колишньої козацької старшини, чиновництва, а найбільше — простого народу, села. Недарма І. Франко назвав Г. Квітку «творцем людової (тобто народної. — В. П.) повісті, одним із перших того роду творців у європейських письменствах».

Спочатку Г. Квітка писав по-російськи. Ці твори друкувалися в столичних журналах і користувалися певного популярністю. П’єси ставили в багатьох театрах імперії.

Дивна й таємнича історія сталася з комедією «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Вона була написана 1827 р., але видана через цензурні зволікання тільки 1840 р. Уражає те, що сюжет комедії до найдрібніших деталей збігається із сюжетом славетної п’єси М. Гоголя «Ревізор» (1835). Очевидно, цензор Квітчиного рукопису письменник С. Аксаков, який дружив з М. Гоголем, переповів йому зміст твору або й дав почитати.

1832 р. Г. Квітка пише перший великий прозовий твір рідною мовою — повість «Маруся», потім — ще кілька. Україномовні твори вийшли друком у 1834-1836 рр. у двох збірках під назвою «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком» (до цього обраного прізвища письменник згодом додав і своє справжнє). Окремі тексти він і в наступні роки писав по-російськи. Проте здобув неабияке визнання українського читача й примусив заговорити про себе російського саме україномовними творами.

Чому Г. Квітка здійснив цей перехід? Очевидно, усвідомив важливу істину, яку пізніше сформулював С. Єфремов: «Український письменник міг стати чимось оригінальним у своєму крузі, російський же в обставинах українського життя засуджений був фатально на рабське копіювання централістичних зразків, тобто насправді глибокий провінціалізм, з якого не було нікуди ходу».

Пам’ятник Г. Квітці-Основ’яненку в Харкові. 1994 р.

1 Фейлетон (із фр. аркуш) — один із жанрів публіцистики, газетна або журнальна стаття на злобу дня, для якої характерна сатирична або гумористична загостреність викладу.