Дуже багато поетові-початківцеві дало спілкування з інтелігентною, висококультурною українською громадою Петербурга, насамперед з Є. Гребінкою. Ще кріпаком у Гребінчиній бібліотеці Тарас перечитав майже всю надруковану доти україномовну літературу. Захоплено відвідував літературні вечори в Є. Гребінки, сідав у найдальший закуток вітальні й зосереджено слухав нові поезії, написані тут чи надіслані з України, їхнє фахове обговорення (тут збиралися знавці художнього слова), бурхливі дискусії про новий літературний стиль романтизм.

Форзац першого видання «Кобзаря»

Ця атмосфера й підштовхнула Тараса до поетичної творчості. Є. Гребінка залучив молодого поета до укладання першого українського літературного альманаху «Ластівка», відібрав для друку кілька його творів. Він допоміг поетові-початківцеві підготувати окрему збірку творів і посприяв її виходу у світ. Збірка видана 1840 р. під назвою «Кобзарь Т. Шевченка» коштом поміщика П. Мартоса, якого залучив той-таки Гребінка. Містилося в цій тоненькій книжечці всього вісім творів: «Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови,..», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Проте вплив цієї книжки на подальшу українську історію й літературу важко переоцінити.

Літературну славу й водночас нападки російської шовіністичної критики примножила добірка його творів у альманасі «Ластівка», особливо ж — вихід у світ поеми «Гайдамаки» окремою книжкою (обидві публікації — 1841 р.). 1844 р. ранні твори знову побачили світ, об’єднані в одному виданні під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Поезії Т. Шевченка швидко поширювалися по всій Україні, їх переписували, вивчали напам’ять навіть неписьменні селяни, деякі з цих творів одразу ставали народними піснями.

Загальна характеристика творчості. Т. Шевченко яскраво виявив одну з основних рис генія — різногранність творчого обдарування. Маючи неабиякі здібності співака, художника, скульптора, прозаїка, драматурга, публіциста й літературного критика, кожен із цих талантів він зумів відтіснити на другий план заради найвищого свого дару — поетичного. І водночас збагатив ними цей дар: поезія Т. Шевченка навдивовижу пісенна, мелодійна (ніби музика), підсилена епічним (розповідним) струменем, уміло передає кольори, світлотіні, «предметну» реальність світу (ніби малювання словом), пройнята публіцистичним запалом, побудована у вишуканій монологічно-діалогічній формі (як драматичний твір).

Літературна спадщина Т. Шевченка включає:

• збірку поетичних творів «Кобзар» — основну книгу митця, яку він постійно поповнював до останніх місяців життя;

• повісті російською мовою: «Художник», «Наймичка», «Варнак», «Княжна», «Музикант», «Нещасний», «Капітанша», «Близнята», «Прогулянка із задоволенням і не без моралі»;

• п’єсу «Назар Стодоля» (тексти ще кількох драм — «Наречена», «Микита Гайдай» — не збереглися);

• щоденник під назвою «Журнал»;

• літературно-критичну працю — передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р.

Крім цього, митець залишив величезний малярський доробок: 835 різних за жанром картин, з яких понад 100 портретів. 278 робіт, котрі відомі з листів, щоденника, згадок сучасників, не знайдено.

Основні джерела творчості Т. Шевченка:

1) український фольклор (передовсім пісні й думи);

2) історичне минуле й поетове сьогодення України та всієї Російської імперії;

3) символіка, ідеї, образи, сюжети, деякі стильові прийоми Біблії;

4) антична й пізніша європейська історія;

5) українська й зарубіжні літературні традиції (насамперед польська);

6) фольклорно-етнографічні й історичні праці, котрі здійснили помітний вплив на творчість Т. Шевченка: збірки пісень М. Максимовича, М. Цертелєва, «Історія Русів», збірники «Запорозька старовина» І. Срезнєвського, козацькі літописи (зокрема «Літопис Самійла Величка»), наукові праці з історії України Д. Бантиша-Каменського, Михайла Маркевича та ін.

У творчості Т. Шевченка можна виокремити чотири періоди:

І. 1837-1843 — рання творчість;

II. 1843-1847 — період «трьох літ»;

III. 1847-1857 — період заслання;

IV. 1857-1861 — пізній період.

Особливості творчого стилю. Поезія Т. Шевченка видається простою, доступною й загальнозрозумілою. Але за простою формою — у підтексті — приховується надзвичайно глибокий, складний духовний зміст. Річ у тім, що Т. Шевченко як поет і мислитель не просто талановитий, він належить до невеликого кола геніїв1 планети.

Шевченкова геніальність проступає насамперед у його серцевинній народності. Він уперше та, мабуть, востаннє в історії так вичерпно й досконало втілив суть української національної душі.

Звідси — фольклорна й романтична спрямованість його стилю. Ця настанова зумовила низку специфічних ознак творчого мислення поета. Визначальні серед них такі.

• Діалогічність. Дошукуючись правди, Т. Шевченко не говорить за когось, а дає можливість на сторінках своїх творів висловитися багатьом людям, дискутує з ними; а також бесідує, радиться, згоджується чи не згоджується із сонцем, небом, зорями, хмарами, степом, горами, Дніпром, рідною землею, нарешті — зі Всевишнім.

Нерідко поет внутрішньо роздвоюється, веде діалог, дискутує навіть сам із собою. Отож у його доробку ми не раз натрапимо на діалог чи й гостру дискусію бунтаря й великодушного праведника, поміркованого російськомовного раціоналіста (у прозі) і пристрасної натури (у поезії), критика й оборонця своїх героїв тощо. І все це одна людина — Т. Шевченко.

• Амбівалентність. Щоб осягнути цей двоїстий, внутрішньо суперечливий світ, поет удається до амбівалентного способу художнього мислення. Тому ідеальний народний співець, як його уявляє собі Т. Шевченко, — кобзар Перебендя з однойменного вірша — нарочито амбівалентний: «Заспіває, засміється, а на сльози зверне». Найяскравіше амбівалентність виявляється в ставленні митця до трьох визначальних основ буття — Бога, людини та нації.

1 Геній (від латин. дух) — це людина, яка, володіючи особливо високим рівнем духовної творчої енергії, змінює, удосконалює світ. Така людина значно глибше, ніж інші, відчуває світ духовний, сенс буття, підкоряє своїм ідеям час, творить традиції й істини.