Форма викладу від першої особи, тим паче - жінки, допомагає повніше й правдивіше відтворити жахливі картини кріпосницької дійсності. Усі персонажі твору особисто пережили те, про що розповідають. З уст Устини читач довідується про найнесподіваніші способи панів знущатися зі своїх кріпаків: «Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!». Непрямий спосіб характеристики персонажів подається через окрему деталь, жест. Наприклад, при змалюванні панночки згадується її постійна невдоволеність, лиховісний погляд. Портретні характеристики найчастіше даються короткими штрихами: Устина - «хорошая, вродливая», Прокіп - «високий парубок, ставний», одяг Катрі вказує на козацьке походження.

Істотною особливістю творів Марка Вовчка є індивідуалізація образів-персонажів. Кожен із них - оригінальний характер: при змалюванні Устини письменниця зосереджує увагу на її внутрішньому світі; волелюбний Назар - це романтизована у народному дусі постать; непокірний, схильний до стихійного протесту Прокіп характеризується переважно через дії; Катря описується за допомогою зменшувально-пестливої лексики. Постать інститутки постійно змальовується сатиричними засобами й негативно забарвленою лексикою («охижіла», «пожерла», «турляє», «коверзує», «вчепилася»).

Марія Крутоголова. Конкурсна ілюстрація до повісті «Інститутка» Марка Вовчка (2015)

Марко Вовчок створила цілу галерею образів селян-кріпаків (Устина, Прокіп, Катря, Назар, бабуся) і їх власників-поміщиків (стара пані, панночка, полковий лікар). Письменниця використовує прийом антитези, щоб зобразити тогочасні соціальні конфлікти й причини протестів селян. Важка праця кріпаків контрастує з неробством, паразитичним існуванням панства; щирість, доброта селян - із жорстокістю, свавіллям кріпосників; кохання Прокопа та Устини - з «чудними» і фальшивими панськими почуттями. Пейзажні картини протиставляються життєвим реаліям: «Цвіте хутір і зеленіє... Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи». Однією із найтрагічніших картин є сцена побиття старої кріпачки, яка все своє життя служила панам. Це реалістичне зображення того, як минає доля людини, народженої в неволі.

У творі відчутне авторське ставлення до подій. Письменниця підбирає такі мовні засоби, які вказують на зневагу та осуд: панночка «репече», «дзвякотить». Пани, на відміну від кріпаків, узагалі не мають навіть імен, а згадка про здобуту панночкою освіту не вносить жодних позитивних характеристик: «Чого там панночки нашої не навчено, а найбільш, бачця, людей туманити!». Марко Вовчок вказує на те, що навіть нібито «добрі» пани-ліберали не в змозі нічого змінити на краще. Полковий лікар, одружившись із панночкою, дуже швидко піддався поганому впливу і перестав захищати своїх кріпаків від фізичних і моральних знущань. Кріпаки, на жаль, не спроможні на спільний протест. Вони лише висловлюють свою спонтанну непокору: Прокіп бажає помсти, але потрапляє в солдати, Назар втікає від пана, проте наражається на небезпеку бути впійманим і також поповнити собою лави рекрутів-новобранців, красива й розумна Катря божеволіє.