Остання подорож на Батьківщину

Увесь час митець хотів поїхати в Україну, але начальство довго не давало офіційного дозволу на цю поїздку. Лише наприкінці травня 1859 р. такий дозвіл дали. До речі, слідом за Т. Шевченком III відділ надіслав жандармській владі Київської губернії розпорядження про таємний нагляд за ним.

Їдучи через усю Україну, Тарас Григорович відвідував давніх друзів. Зокрема, у Переяславі гостював у лікаря А. Козачковського, далі побував у Прохорівці, у маєтку М. Максимовича. Звідти переїхав човном на правий берег Дніпра, відвідав село Пекарі й Канів. Мальовнича місцевість йому дуже сподобалася. Поет вирішив придбати тут над Дніпром ділянку землі, щоб оселитися назавжди, побудувати хату, одружитися й дожити віку в спокої та творчій праці:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Відвідав Т. Шевченко також рідну Кирилівку. Побачився з братами, пожив у сестри Ярини кілька днів. На півтора місяця зупинився в Корсуні в троюрідного брата Варфоломія Шевченка, управителя маєтку князя Лопухіна. Рано встаючи, ішов у Лопухінський парк або на околиці Корсуня, де робив для майбутніх офортів замальовки чарівних куточків природи.

Любив поговорити з жителями містечка та довколишніх сіл, записував пісні, читав свої нелегальні вірші, дуже гостро висловлювався про царя та імперію. На той час Шевченко був добре відомий по всій Україні, у кожній селянській оселі сприймали його як народного героя й заступника, знали напам’ять багато його творів, співали пісні на його слова.

На початку липня Тарас Григорович поїхав купувати облюбований шматок землі над Дніпром біля с. Пекарі. Поліція стежила за кожним кроком і словом поета. Під час цієї поїздки його було заарештовано за «крамольні розмови» про те, що не треба «ні царя, ні панів, ні попів». Протримавши якийсь час під вартою, поета відправили назад у Петербург, уже назавжди...

Тарас Григорович дуже страждав від самотності, побутової невлаштованості. Заповітною його мрією було створення родини, але йому не таланило. Узагалі кохання — чи не найболючіша грань його життя (мабуть, тому — зверніть увагу — у поета майже немає автобіографічної любовної лірики, надто пекучими були ці переживання для нього). Отож і ми не будемо надто заглиблюватися в цю дуже делікатну тему. Нагадаємо лишень: ще підлітком Тарас закохався в Оксану Коваленко, зберіг її образ на все життя й не раз відтворив у поезії. Під час першої подорожі в Україну сватав доньку кирилівського панотця Григорія Кошиця Феодосію. Однак батько не згодився на шлюб. Можливо, тому, що Тарас ще підлітком наймитував у нього — нерівня.

Н. Никифорова. Тарасові весни. 2014 р.

У 1844 р. поетове серце приворожила Ганна Закревська, молода дружина поміщика з Березової Рудки, якій уже пізніше присвятив чимало творів.

Кохання княжни Варвари Рєпніної, мабуть, варто вважати нерозділеним. Якби Тарас полюбив її, їхні долі могли б скластися інакше. Одначе стосунки княжни й колишнього кріпака огорнуті легендами. Розказували, наприклад, що проти їхнього одруження рішуче виступила Варварина мати, мовляв, не годиться блакитній дворянській крові мішатися з чорною мужичою. У всякому разі, прощаючись, княжна подарувала поетові Біблію й сказала: «Люди розлучають нас, але Бог повінчає як не на цьому, так на тому світі». До речі, і Тарас, і Варвара так ніколи й не одружилися з іншими.

На засланні поет боготворив Агату Ускову, дружину коменданта Новопетровського укріплення. Зрозуміло, це був не примітивний флірт із заміжньою жінкою, а світле й романтичне почуття.

Повертаючись із заслання, у Нижньому Новгороді поет щиро закохався в юну акторку місцевого театру Катерину Піунову. Вони дружили, працювали разом над театральними проектами, проте на Шевченкову пропозицію руки та серця дівчина відмовила.

Під час останньої нетривалої подорожі в Україну Т. Шевченко встиг уподобати кріпачку князя Лопухіна, наймичку брата Варфоломія Харитину Довгополенко. Однак ця симпатія закінчилася нічим, бо дівчина вже кохала іншого.

Хоч і обертався у вищих колах суспільства, проте одружитися Тарас Григорович хотів із простою селянкою, кріпачкою, наймичкою, сиротою. Коли йому пропонували обрати собі пару серед панянок, він відповідав: «Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе поєднувати з панською кров’ю? Та й що та панночка одукована1 робитиме в моїй мужицькій хаті?»

Останньою його любов’ю стала Ликёра Полусмак. Вона народилася 1840 р. в селі на Чернігівщині, ще дитиною осиротіла. Була кріпачкою дворянина О. Макарова. Молодою привезена в Петербург, стала покоївкою. Звичайно, мріяла про родинне щастя, таке, яким бачила його в міщанському середовищі. До важкої ролі дружини поета, генія аж ніяк не була готова. До Шевченкових почуттів ставилася досить легковажно, дозволяла собі позаочі попліткувати, понасміхатися з нього («Він і старий, і, здається, скупий, так неохота йти за його»). Приваблювало хіба те, що пан — відомий чоловік, мабуть, багатий, приятельки заздритимуть...

Шевченко ж полюбив дівчину всім серцем, зі щирістю й наївністю генія. На застереження друзів не зважав. Найняв Ликері окрему кімнату, справив гарний посаг. Усе вже йшло до одруження. Та зненацька наречені порвали між собою стосунки. Про причину їхнього розриву достеменно не відомо. Хоча суть, очевидно, не в конкретній причині: просто вони були дуже різними людьми — і за віком, і за вихованням, рівнем культури, і за життєвими настановами. Сталося те, що мало статися.

1 Одукований — освічений, вихований по-шляхетськи.

Т. Шевченко. Портрет Ликери. 1860 р.

Хоча не випадково Т. Шевченко полюбив її — було все-таки в Ликериній душі й щось світле, піднесене. Щоправда, виявиться воно пізніше.

Кажуть, що, довідавшись про наглу смерть Тараса Григоровича незабаром після їхнього розриву, дівчина топилася в Неві, її врятували, довго хворіла. Пізніше вийшла заміж за перукаря. Шлюб виявився невдалим. Чоловік пиячив, бив. Коли сини й дочки виросли, залишила остогидлий Петербург і оселилася в Каневі.

Жила тихо, працювала багато. Винаймала кутки в чужих людей. Мрія про свою «хату і кімнату» не здійснилася... Шила жіночий одяг. З того й жила. Мала досвід лікування хворих, особливо дітей. Ще довго канівчани згадували, як у дитинстві їх рятувала добра Ликера. Іще згадували смачні пиріжки, якими частувала їх у березневі дні в пам’ять про Т. Шевченка.

Цілий рік відкладала копійки, щоб гідно пом’янути свого Тараса. Панахиду замовляла дорогу, з півчими, хоругвами, хресним ходом. Сама йшла позаду тихо, у своїй довгій чорній сукні, яку носила у свята й будні. Роздавала дітям пиріжки за упокій душі Тараса.

Вирішила купити латку землі під горою, у ногах Тараса, щоб бути там похованою. Замовлень на одяг мала багато й таки купила б той клаптик ґрунту, але в господині, у якої мешкала Ликера, захворів син. Удова тяжко побивалася над єдиною дитиною, і Ликера не витримала: віддала заощаджені гроші на лікування. Син був урятований, а господиня на цвинтарі в Каневі купила два місця, де пізніше поховали й Ликеру, і її.

Постарілій Ликері допомагали канівчани, підтримували українські письменники. Час був важкий. Тривала Перша світова війна. Довелося бабусі Ликері доживати віку в богадільні1. Над ліжком повісила портрет найдорожчої людини — Шевченка, прикрасила рушником з червоними півнями, який вишивала колись на весілля з Тарасом. Перед смертю просила покласти цей рушник у домовину. Не стало Ликери 1917 р.

Після розриву з Ликерою поет відчував: це загинула остання надія на родинне щастя. Свій несказанний жаль, душевний пекучий біль Тарас Григорович звірив лише паперові:

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє...

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

1 Богадільня — притулок для інвалідів, убогих старих самотніх людей.

Останні місяці життя поета були дуже тяжкими й тривожними. До особистих проблем додалося багато інших. Цензура не давала дозволу на друкування нових творів — заборону 1847 р. ніхто не скасовував. Потрібні були виснажливі клопотання й гроші. Церковна влада заборонила поширювати його український «Буквар». Брат Варфоломій так і не квапився купувати землю. Не вирішувалася справа з викупом рідні з кріпацтва — пан зажадав величезну суму. Готувалася земельна реформа. Поет жив надією, що 19 лютого — у ювілей вступу на престол — цар оголосить маніфест про скасування кріпацтва. Однак дива не сталося... Тривога за долю братів і сестер, усіх нещасних кріпаків роздирала душу. Погано відбивалося на здоров’ї митця й те, що під час гравірування мусив вдихати отруйні випари «царської горілки».

Перші ознаки серцевої хвороби в Тараса Григоровича виявилися ще в Новопетровському укріпленні. З осені 1860 р. з’явився біль у грудях; захворювання серця спричинило водянку, тобто скупчення надлишкової рідини в організмі. Від початку 1861 р. Т. Шевченко уже не виходив з кімнати, але до останнього дня не втрачав надії на одужання, яку пов’язував з Україною: «От якби до весни дотягти, — казав він. — Та на Україну... Там, може, і полегшало б, там, може б, ще трохи подихав». Проте стан хворого щодня погіршувався. Увечері 9 березня надійшли телеграми з Полтави, Харкова — вітали з днем народження. Поет радів, як дитина, дякував, що люди його не забувають, і казав: «От якби додому, там би я, може, одужав...»

Проте ніч минула в муках. Удосвіта (о пів на шосту) 10 березня 1861 р. хотів зійти вниз у майстерню. На останній сходинці застогнав, упав і замовк уже навіки.

За 10 днів до смерті Т. Шевченко написав останній свій вірш «Чи не покинуть нам, небого...». Це — прощання поета з життям:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога...

Здається, не здійснилися найзаповітніші мрії: хотілося знайти пару, створити родину... Праглося поставити «хату і кімнату» у ріднім краї — а доводиться помирати в похмурій кімнатині в чужому холодному місті. Думалося викупити рідних із кріпацтва — і не вдалося. Однак яким промінням тихої радості, душевного спокою, непохитною вірою світиться цей вірш! Чому? Бо, переступаючи поріг вічності, Т. Шевченко відчуває, що виконав своє покликання на цім світі: мав стати духовним провідником, апостолом України — і став ним, повинен був створити «Кобзар» — і створив. Так помирати може лише людина, котра, озираючись назад, каже собі: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою». Поет ці слова сказав у вірші «Доля». І ось тепер в останніх рядках останнього вірша малює духовним зором побачену посмертну свою будучину, розповідає своїй музі — «сусідоньці убогій»:

...у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу;

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 9 клас Пахаренко 2017", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)