Духовний шлях народу в пошуках самого себе: давня література

Слово до читачів

Стрімкий розвиток науки і техніки на початку XXІ ст. змінив життя людства до невпізнаваності. Комп’ютерні технології відкрили нові можливості: миттєво поширюється інформація, з’являються нові професії, а скептики припускають, що електронна книжка назавжди витіснить друковану. Наше стрімке життя щомиті спрямоване в майбутнє. У цих умовах виникають логічні запитання: чи варто оглядатися на минуле, перечитувати давні фоліанти, розглядати вицвілі від часу фрески або розмірковувати над лінією орнаменту в стародавніх церквах? Відповіді повертають нас до роздумів про історичне буття народу, неперервний зв’язок поколінь.

Людина — не метелик-одноденка, який весело перелітає з квітки на квітку й не знає, що було вчора й що з ним буде завтра. У її долі переплелися минуле, сучасне й прийдешнє. Людина — продукт свого часу та своєї країни. Почуття Батьківщини завжди нерозривно поєднане в неї з усвідомленням причетності до історії та культури свого народу. Можливо, саме тому в години лихоліття народ шукає духовного опертя в прикладах з історії і творах мистецтва?

Щоб зрозуміти самих себе нинішніх, необхідно добре знати своє історичне минуле:

• Хто ми?

• Звідки ми?

• Носіями якого історичного й культурного спадку ми є?

• Хто ті титани думки, на чиїх плечах стоїмо?

На всі ці запитання допоможе відповісти література від прадавніх часів і донині.

Давня література

Навчальний маршрут розділу

У цьому розділі ви

• ознайомитеся: з українською середньовічною літературою XI—XV ст.; розвитком української культури доби Ренесансу й Бароко;
• прочитаєте фрагменти з Книги Книг — Біблії: легенди про Вавилонську вежу, Мойсея; притчу про блудного сина; видатну пам’ятку давньокиївського періоду «Слово о полку Ігоревім»; поетичні твори й байку Г. Сковороди;
• вивчите напам’ять поезію Г. Сковороди «Всякому місту — звичай і права...»
• доторкнетеся до безцінних скарбів духовної культури нашого народу;
• відчуєте своєрідність історичної доби;
• установите духовний зв’язок з талановитими авторами XI—XVІІІ ст.;
• усвідомите, як через пам’ятки культури встановлюється зв’язок між поколіннями, у чому сила нашого народу;
• дізнаєтеся, якою мовою розмовляли, що і як читали наші предки; з якою метою наші предки створювали повчальну й житійну літературу;
• удосконалите вміння аналізувати художні твори; визначати особливості літописів.

Визначте, які завдання із запропонованих вище ви вважаєте найважливішими для себе. Додайте до них інші, що є значущими саме для вас. Визначте стратегії, за допомогою яких досягатимете запланованого результату.

Розвиток писемності після хрещення Русі-України

Народжене під переважним впливом Візантії, це письменство, одначе, в ХІ—ХІІІ сторіччях розквітло багатим і своєрідним цвітом, який... у своїх найкращих витворах усе-таки був позначений безсумнівною печаттю... українського духу.

Іван Франко

Попрацюйте в парі!

Обміняйтеся думками із сусідом/сусідкою по парті з приводу того, чи корисно сучасній людині читати художню літературу минулого. Чим саме? Як твори красного письменства допомагають розвитку духовного світу людини?

Якою мовою розмовляли та читали в Русі-Україні?

Для сучасного українця це питання може видатися дуже дивним, адже нині українська мова обслуговує всі сфери буття нації. Нею послуговуємося в художній літературі, науці, у всіх видах професійної діяльності, діловодстві та розмовному мовленні. Ми не відчуваємо суттєвої різниці між усним і писемним варіантами літературної мови. Але так було не завжди.

У Русі-Україні залежно від мети спілкування користувалися кількома мовами, які суттєво відрізнялися одна від одної. Існували жива розмовна мова й літературна мова у двох різновидах — старослов’янська й давньокиївська.

Племена, що населяли києворуську державу, у повсякденному житті та під час складання фольклорних творів послуговувалися живою розмовною мовою. Вчені припускають, що існував варіант мови для, так би мовити, міжплемінного спілкування та окремі її діалекти.

Наприкінці X ст. з Болгарії до Русі-України разом із релігійними книгами приходить старослов’янська1 — писемна літературна мова, яку створили брати-місіонери Кирило й Мефодій. Нею було перекладено богослужбові книги з грецької, і вона суттєво відрізнялася від місцевих розмовних діалектів. Старослов’янська мова в Русі-Україні — це мова релігії, освіти й культури. Її перевага полягала в тому, що вона стала спільною мовою для всього слов’янського світу, оскільки була для слов’ян зрозумілішою, ніж латина, якою користувалися на Заході.

1 З 863 р. до кінця XI ст. існувала старослов’янська мова, з XI ст. до кінця XVIII ст. — церковнослов’янська. Це та сама старослов’янська мова, але зі значною кількістю регіональних мовних елементів.

Після прийняття християнства з Болгарії до Києва почали приїжджати перші проповідники. Вони привозили із собою перекладені з грецької на старослов’янську мову книги Святого Письма, інші твори релігійного змісту. Але рукописів було занадто мало, тому в суспільстві виникла потреба в освічених людях, які переписували б релігійні книги й цим сприяли поширенню нової віри серед народу. Першими, хто засвоїв церковнослов’янську мову й почав нею користуватися, були ченці при монастирях. Із часом за наказом князя Володимира вона стала обов’язковим предметом у школі, хоч батьки намагалися чинити тому опір. Про це в «Повісті минулих літ» розповідається так: «...став він [кн. Володимир] у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували». Із плином часу старослов’янською / церковнослов’янською мовою дедалі більше послуговувалися освічені міські прошарки суспільства і знать.

Старослов’янська мова стала мовою церковних відправ і релігійної літератури. Але найбільше її значення полягало в тому, що вона об’єднувала різні племена в одній державі й виховувала почуття духовної спільноти.

Однак старослов’янська/церковнослов’янська мова не могла забезпечити всі сфери суспільної діяльності наших предків. Якщо для обслуговування церковних обрядів у ній було вироблено необхідну лексику, то в юридично-господарській діяльності — у написанні законів і ділових листів, укладанні договорів, купчих, підписанні грамот — мовцям бракувало відповідної термінології. Джерелом такої лексики стала жива розмовна мова. Так при взаємодії народнорозмовної мови зі старослов’янською сформувалася ще одна літературна мова — давньокиївська (її ще називають староукраїнською, давньоруською). Вона функціонувала в офіційно-діловому стилі, нею послуговувалися в літературі, написанні промов тощо. Це мова таких шедеврів давньоруської писемності, як «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Руська Правда» Ярослава Мудрого, «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Поученіє...» Володимира Мономаха та ін.

Отже, старослов’янська / церковнослов’янська й давньокиївська (староукраїнська, давньоруська) літературні мови виконували різні функції й доповнювали одна одну.

Зробимо одне суттєве застереження: усі пам’ятки києворуського періоду є писемним варіантом тогочасної мови. Як звучала жива розмовна мова наших предків, у наш час установити неможливо.

Запам’ятаймо, що відмінності між писемною і усною мовами були суттєвими. Тому, читаючи тексти києворуської літератури, не дивуйтеся, що їхня мова мало схожа на сучасну українську. По суті ми читаємо їх на одному з діалектів староболгарської з більшими чи меншими вкрапленнями українізмів.

У вас може скластися враження, що мова рукописів більше схожа на російську, ніж на українську. Але ні Росії, ні російської мови в період Русі-України ще не було. Пояснюється така схожість тим, що літературна російська мова виникла переважно на церковнослов’янській основі, тобто має багато спільного з нею у фонетиці, граматичній будові та лексичному складі. Староукраїнська літературна мова теж до XVIII ст. розвивалася значною мірою на церковнослов’янській основі (останнім її представником був Г. Сковорода). Сучасна українська літературна мова формувалася на основі не книжного, а живого народного мовлення. Саме тому сучасний український мовець зазвичай не сприймає староукраїнську літературну мову як рідну, хоча для українця XIV—XVIII ст. вона була таки вкраїнською.

Український народ має пишатися тим, що є спадкоємцем культури Русі-України.

Запам’ятаймо кілька правил читання давніх текстів:

• літера ѣ (ять) читалася переважно як [і]: дѣд — дід, лѣто — літо, рѣка — ріка;
• літера є (єсть) читалася на початку слова та після голосного як [йе] або після приголосного як [е]: моєго - моєго, єси — єси, блажєн — блажен, рєчє — рече, придє — приде;
• літерою ы (єри) позначали переважно звук [и]: сын — син, владыка — владика, ныні — нині;
• літера ь (єрь) у наголошеній позиції читалася як [е]: дьнь — день, у ненаголошеній позначала м’якість попереднього приголосного: амінь, єсть;
• літера ъ (єр) у наголошеній позиції читалася як [о]: възмолить — возмолить, у ненаголошеній — не читалася: въ гору — в гору, азъ — аз.

Що читали наші предки?

В одній із найдавніших пам’яток києворуської літератури Ізборнику Святослава міститься запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано з багатьох книг княжих». Як бачимо з останнього речення, рукописних книжок на Русі було немало. В «Ізборнику Святослава», який містить перший бібліографічний опис, наведено перелік творів християнського змісту, які русичам необхідно було читати, та заборонені книжки. У ньому — дев’яносто чотири назви! І це лише твори релігійної тематики й апокрифи1. Але існувала ще й перекладна світська, а також оригінальна література, найпопулярнішими жанрами якої були літописи, хроніки, повчання життя, а також тексти ораторського мистецтва, житійна2 література тощо. За даними дослідників, до нашого часу дійшло 190 рукописних книг києворуської доби. Більшість із них — це перекладні твори релігійного змісту.

1 Апокриф — стародавній релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідав офіційному віровченню і який церква не визнавала священним.

2 Житія — життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою.

У Русі-Україні набуття писемності усвідомлювалося як священна дія. Книжка була символом християнства, просвітленості й особливого укладу життя, тому їй належала особлива роль у формуванні поведінки вірянина.

Взірцем для наслідування вважали візантійські манускрипти як носії божественної істини й традицій. Найавторитетнішими книгами були Біблія, релігійні тексти повчального характеру. Із часом на Русь почали приходити також переклади наукових і світських творів. Але і в богослужбових текстах, і в історичних хроніках, й у військових повістях, незважаючи на різну їх тематику, утверджувалась єдина — християнська — система цінностей.

Усю літературу X—XIII ст. поділяють на дві групи: літературу перекладну й оригінальну. Світоглядною основою і першої, і другої було християнське вчення.

Можемо подивуватися різноманітності смаків й уподобань наших предків! У коло читання русичів з перекладною літературою, крім релігійних текстів, увійшли філософські, наукові, історичні праці того часу, енциклопедії та збірники афоризмів. Це і твори давньогрецьких філософів Платона й Аристотеля, і книги про природу: «Шестиднєв» про створення світу, «Фізіолог» з біології, «Топографія» Козьми Індикоплова з географії. Найбільше було творів на історичну тематику: хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія тощо. Перекладали і збірники, які сучасний читач назвав би енциклопедіями, так звані Ізборники. Давні русичі читали також своєрідні історичні романи «Александрія» (про життя Александра Македонського) та «Троянська війна» (присвячені давньогрецькій історії), повчальні романи «Премудрий Акир» і «Варлаам та Йоасаф».

Ікона Вишгородської (Володимирської) Богородиці, виконана в традиціях візантійського мистецтва

Оригінальна писемна література Русі-України виникла після того, як через переклади були засвоєні культурні надбання інших народів. Києворуські книжники наслідували візантійські тексти, запозичували сюжети, теми, художні прийоми. Вони не хвилювалися, що порушують авторські права, коли використовували частини з інших творів, тому що вважали себе лише обраними Господом, через кого Він передає людям свою мудрість. Власне, тому мало книжників указували свої імена під рукописами.

Як і де перекладали та переписували книги?

Центром книгописання в Х—ХIII ст. став Київ. Спочатку тут у трьох осередках — Софійському соборі, Печерському й Видубицькому монастирях — диякони та ченці переписували твори релігійного характеру, що мали переважно візантійське й південнослов’янське походження. У скрипторіях1 працювали також художники, добре обізнані з візантійськими традиціями мистецького оформлення рукописів. Це були освічені на той час люди, патріоти своєї землі. Їхня праця набувала справжнього священнодійства. З Києва манускрипти поширювалися по всій Руській землі.

1 Скрипторій — майстерня, у якій виготовляли книжки.

До богослужбових книг і творів релігійних авторитетів ставлення було надзвичайно шанобливе, ченці перекладали й переписували їх дослівно, натомість із текстами світського змісту поводилися значно вільніше. Траплялося, що вони пристосовували їх до власних смаків: редагували фрази, викидали невиразні деталі чи певні епізоди, додавали від себе інші. Унаслідок такого втручання в оригінали виникали нові варіанти (редакції) твору з виразними місцевими ознаками, які могли суттєво відрізнятися одні від одних.

У давньоруському скрипторії (сучасна історична реконструкція)

• Підготуйте повідомлення про долю бібліотеки князя Ярослава Мудрого.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 9 клас Коваленко, Бернадська (повторне видання) 2022", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)