II

Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі того з’їсти? може, того спити?» Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.

— Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого.

— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!

— Голубочко моя!.. Звісно вже — чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.

— Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...

— Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки — на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

— Е, бабуню!..— защебетала панночка. — До французької мови і до музики добре і я бралась, — до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!

— Так як же оце? Погано вчать?

— Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?

— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?

— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!

— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!

І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: «Серденько моє! Втіхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:

— Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!

Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

III

— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха...

— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: — Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.

— Чому? — каже стара. — Зуміють, серце. А ні, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: — Ся буде мені!

— Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.

— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...

— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.

Та й говорять собі, наче про коней, абощо.

— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково-то буде тобі, що вона така непривітна!

— А що ж, — кажу, — дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде — побачимо.

Та й собі задумалась.

[Із прибуттям інститутки в панському домі мало не щодня готувалися до прийому гостей: панночка бажала обрати собі жениха. За порядком у домі наглядала сама інститутка, не давала слугам і хвилини перепочинку. Найбільше мусила терпіти Устина: панночка була лиха і примхлива, а розізлившись, могла і вдарити. Із часом життя Устини стало нестерпним.

Панночка зрештою закохалася в полкового лікаря. Устина спостерігала за коханням панночки, і їй здавалося, що ця любов якась дивна й нещира. Інститутка ніби була закохана, однак водночас обмовляла свого обранця перед подругами, весь час нарікала на його бідність. Вона дуже зраділа, коли довідалась, що в лікаря є свій, хоч і невеликий, хутір. Зустріла його після цього весело й привітно. Лікар був дуже втішений: «...не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!»

На Різдво закохані заручилися, невдовзі по тому відгуляли весілля. Молоді зібралися на хутір до лікаря. Мусила їхати з ними й Устина. Подолавши частину шляху, подорожні зупинились на перепочинок у місті. Пани пішли обідати, а про Устину забули. Коли молоді дісталися на нове місце, їм назустріч вийшли дворові слуги з хлібом-сіллю. Інститутка тільки подивилась люто на людей — і одразу в будинок, навіть не привіталася. Дуже не сподобалось їй людяне ставлення чоловіка до своїх кріпаків, вона вважала це неприпустимим панібратством.

У пана була лише одна покоївка, старенька бабуся. Вона по-доброму прийняла Устину, запросила її на вечерю. Там дівчина побачила й молодого парубка Прокопа, який припав їй до серця. Минуло півроку. На хуторі «люди прокидались і лягали плачучи». Усе через інститутку. Усім вона знайшла важку роботу, навіть калікам та дітям не давала спочинку. Пан був хоч і добрий, та проти жінки не міг і слова сказати, у всьому їй поступався. Не стало вже чути сміху в панському дворі. Сумно Устині, єдина її розрада — кохання до Прокопа.

Одного разу в Катрі, дружини візника Назара, занедужала дитина. Її треба було добре доглядати, та пані загадувала матері все нову й нову роботу. Катря була змушена ночами сидіти біля дитини, а вдень важко працювати. Одної ночі втомлена молодиця задрімала біля колиски, а коли прокинулась, дитина була вже мертвою. Відтоді Катря не змогла працювати, як раніше. Розлючена інститутка вигнала її з двору, відправила на панщину. Але Катря вже не хотіла жити після втрати дитини. Довго блукала вона околицями села і врешті втопилася. Назар, чоловік Катрі, після того вирішив утекти від панів.

Минув час. Інститутка народила сина. На хрестини зібралося чимало гостей, кумом запросили поважну особу. Скориставшись нагодою, Прокіп попросив пана дозволити йому одружитися з Устиною. Пан одразу ж дав згоду, привів Устину та Прокопа до найпочеснішого гостя — полковника, розповів про намір своїх слуг. Хоч як не подобалося це інститутці, та перед гостями вона мусила стримати свій гнів і дозволила слугам обвінчатися.

Вийшовши заміж, Устина так і лишилася в служницях. Пані й далі з неї знущалася, та дівчині було легше, бо чоловік завжди її вислуховував і заспокоював. Однак восени сталася прикра пригода. Тоді дворові слуги збирали в панському садку яблука. Селянські діти випросили в бабусі-покоївки по яблучку. Це побачила пані. Вона розігнала дітей, обізвала бабусю злодійкою, вдарила стареньку в обличчя. Коли Устина кинулась на допомогу, інститутка вчепилася вже в неї, сама себе не тямлячи від люті. Прокіп був змушений заступитися за дружину. Тут і здійнявся ґвалт, збіглися люди. Інститутка поскаржилася чоловікові, обмовила слуг, прикинулася скривдженою. Повіривши їй, пан вирішив віддати Прокопа до війська. Устина переїхала до міста, де служив Прокіп, і пішла в найми.

Подружжя винаймало житло за поденну плату в доброї жінки. Устина і Прокіп почувались щасливими і вільними. Одного дня до них завітав Назар. Він розповів, що в панському маєтку все як раніше. Пані лаяла чоловіка за те, що через його поблажливість вони втратили двох робітників. Назар приніс Прокопові трохи грошей.]

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, — нікого не боюся; робитиму чи ні, — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.

Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!

— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вільні.

— Так, так! — кажу. — Так, мій голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір’ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.

— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.

— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!

— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.

— Та до смерті терпітимете?

— І терпітиму, пташко.

Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте сонечко...

XLVII

Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

— Не суши себе слізьми, серденько! — приказував. — Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» — думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його, Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!

1859