Пантелеймон Куліш (1819-1897)
- 9-12-2022, 11:41
- 217
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ
(1819-1897)
Дбаймо про свою будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто не підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі.
П. Куліш
Разом із Т. Шевченком і М. Гоголем однією з найвидатніших постатей доби українського романтизму був Пантелеймон Куліш.
Його мистецька й наукова спадщина величезна й багатогранна. Він працював як поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, історик літератури, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, педагог, історіософ. Крім того, був редактором, видавцем, громадським діячем.
Навіть уже в зрілому віці він міг 14 годин на добу просидіти над своїми рукописами майже без перерв. Упертість самовідданого письменника й науковця поєднувалася в ньому з надзвичайною, немислимою працездатністю, помноженою на християнську безкорисливість. Дослідники твердять, що П. Куліш вирізнявся ретельністю бджоли, упертістю вола, героїзмом Дон Кіхота й практицизмом німця.
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819 р. на хуторі біля козацького містечка Воронежа Чернігівської губернії (тепер — Сумщина). Досить рідкісне навіть на той час ім’я хлопчика пояснюється тим, що він народився якраз напередодні дня святого Пантелеймона.
П. Куліш походив із давнього козацько-старшинського роду. Родина вела звичайний хліборобський спосіб життя: працювала в полі нарівні з наймитами, говорила добірною українською мовою, шанувала козацьку старовину, зберігала прадідівські звичаї й обряди. Дуже співучою була Панькова мати, донька сотника Гладкого, Катерина.
Цілком закономірно, що саме фольклор став для Панька поштовхом до слова, книжки, самоосвіти.
Юнак навчався в Новгород-Сіверській гімназії. Особливо багато читав — твори Г. Квітки, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, захоплювався творами О. Пушкіна. Справжнім відкриттям для чутливого до краси, національно свідомого гімназиста виявився збірник «Українські народні пісні», укладений М. Максимовичем.
Перша творча спроба юного автора — оповідання «Циган», перероблене з почутої колись від матері казки.
1837 р. П. Куліш став студентом Київського університету, але не надовго. Річ у тім, що уряд вимагав, щоб в університетах навчалися тільки діти дворян. Пантелеймон жодних документів, які б засвідчували його дворянство, подати не міг, тому був виключений. Однак, зважаючи на неабиякі здібності юнака, його залишили «вільним» студентом. Він навчався на словесному, а потім на правничому факультеті. Особливо цінував лекції професора, ректора М. Максимовича. П. Куліш здружився з професором, який усіляко підтримував допитливого студента, котрий жив тоді в тяжких злиднях, зацікавив його історичними романами В. Скотта.
• Завдання основного рівня. Творчість В. Скотта ви вивчали на уроках зарубіжної літератури в 7 класі. Якими творами уславився цей письменник? Про які події йдеться в романі «Айвенго»?
М. Максимович допоміг своєму талановитому учневі влаштуватися вчителем, коли той змушений був припинити навчання в університеті. П. Куліш працював у гімназіях Луцька, Рівного, Києва, а на вакаціях1 мандрував по Україні, записував від кобзарів, старих селян думи, пісні й перекази, збирав скарби народної мови.
Молодого вчителя й літератора цілком захопив панівний тоді в літературі романтизм з його інтересом до історії, фольклору й етнографії.
Під впливом народних дум і популярних тоді романів В. Скотта П. Куліш створив першу історичну поему «Україна». Вона складалася з народних і написаних самим поетом дум. За авторським задумом це мала б бути українська епопея на зразок «Іліади» й «Одіссеї» Гомера. Однак видана 1843 р. поема успіху в читачів не мала, бо виявилася художньо слабкою. Після цього письменник довго не наважувався друкувати вірші, а зосередився на історичній прозі: «Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят літ тому», «Сотник Шрамко», «Повість про український народ». За старою книжною традицією ці твори були російськомовними.
Приблизно 1843 р. П. Куліш розпочинає найкращий свій твір — роман «Чорна рада», пише відразу два варіанти — український та російський.
Літературний авторитет молодого письменника невпинно зростає. У цей час він знайомиться з Т. Шевченком, із засновниками Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаровим, В. Білозерським, іншими молодими патріотами. Однак незабаром П. Куліш виїздить до Петербурга й прилучається до діяльності товариства лише епізодично, буваючи в Києві.
Якось хороший товариш Василь Білозерський запросив Пантелеймона погостювати в їхньому родовому хуторі Мотронівка й познайомив зі своєю сестрою — золотоволосою, але напрочуд чорнобривою Сашою. Вона була щирою українською патріоткою та ще й поеткою, яка писала під псевдонімом Ганна Барвінок. 22 січня. 1847 р. Пантелеймон та Олександра стали на рушник. Весілля вирувало в Мотронівці цілий тиждень. Старшим боярином був Т. Шевченко, тримав у церкві над головою нареченого вінець, а під час самого весілля захопив усіх присутніх чудовим співом.
Навесні 1847 р. Академія наук оплатила П. Кулішеві відрядження за кордон для навчання. Так наукова подорож поєдналася з весільною. З дороги молодята писали й Т. Шевченкові, аби їхав за кордон вдосконалюватися як художник. Саша готова була віддати на його поїздку всі гроші й коштовності, які подарували їй на весілля. Та захопливі плани молодої пари вибудовувалися недовго: у Варшаві (уже зовсім недалеко від кордону) П. Куліша несподівано заарештували за причетність до Кирило-Мефодіївського братства (членом якого він, до речі, формально не був) і відправили під вартою до Петербурга.
Ганна Барвінок
1 Синонім до слова вакації — канікули.
«Кулішівка». 1857 р.
П. Куліша засудили на чотиримісячне ув’язнення, а потім вислали до Тули. Тут у злиднях і самоті подружжя провело три роки й три місяці. Однак заслання не зламало Пантелеймона — він активно вивчав світову літературу та російську історію, багато писав.
Письменника звільнили в грудні 1850 р. із забороною працювати в освіті й друкуватися. Попри це, П. Куліш розпочав у Петербурзі активну видавничу діяльність, надрукував двотомний фольклорно-етнографічний збірник «Записки про Південну Русь» (1856), літературний альманах «Хата», заснував власну друкарню, де видавав твори українських письменників і дешеві книжечки для народу.
У всіх цих виданнях він використовував створений ним правопис — «кулішівку». Цей правопис, побудований на фонетичному принципі («як чується, так і пишеться»), у суті своїй зберігається в нас донині.
1861 р. В. Білозерському вдалося добитися дозволу на видання першого українського двомовного громадсько-політичного й літературно-мистецького журналу «Основа». Його організаторами стали В. Білозерський, Т. Шевченко, П. Куліш. Навколо редакції згуртувалися всі національно свідомі українські сили як із Петербурга, так і з Батьківщини. Журнал сприяв піднесенню національно-культурного руху, розвитку й популяризації української мови, залучав інтелігенцію до поширення освіти рідною мовою серед народу.
За ініціативи П. Куліша й М. Костомарова «Основа» розгорнула широку роботу щодо складання словника української мови (цю справу успішно завершив Б. Грінченко аж 1909 р.).
В «Основі» друкували твори близько сорока українських письменників, серед них — Т. Шевченко, Марко Вовчок, П. Куліш, М. Костомаров, Л. Глібов, Ганна Барвінок, О. Кониський, С. Руданський, а також матеріали, присвячені малярським виставкам, музичному життю.
Відділ критики в «Основі» вів П. Куліш, отже, він став першим професійним українським критиком.
Загострення політичної боротьби. На початку 60-х років XIX ст. розпочався черговий наступ імперських властей на українську культуру. Друкування україномовних книжок було оголошено сепаратизмом1, а П. Куліша — неблагонадійним елементом. 1863 р. з’явився Валуєвський циркуляр, яким заборонялося друкування українських книжок, окрім художніх, закривалися українські недільні школи. Припинила роботу й друкарня Куліша, багато вже підготовлених книжок так і не побачило світу. Журнал «Основа» цензура закрила ще за рік до того.
1 Сепаратизм (від латин. separatus — відокремлення) — прагнення національних меншин певної країни до відокремлення й створення власної держави.
Пригнічений цими подіями, Куліш із родиною виїхав до Варшави (яка тоді входила до складу Російської імперії). Тут отримав посаду досить високопоставленого чиновника. Часто приїжджав до Львова (тоді — за кордон, бо ця територія належала Австрії). Близько зійшовся з тамтешньою українською інтелігенцією, брав участь у культурному житті Галичини. Пожертвував значні кошти на видання журналу «Правда», друкував у ньому свої твори, активно працював у редакції.
У цей час П. Куліш береться за реалізацію давньої заповітної ідеї — перекладу українською мовою Біблії. Цю справу задумав ще в 40-х роках Т. Шевченко, залучивши до роботи над перекладами й друзів. Однак через розгром Кирило-Мефодіївського братства ця робота припинилася. І ось тепер П. Куліш із властивим йому запалом знову взявся за справу. До речі, щоб робити переклади з оригіналу, уже в зрілому віці почав вивчати давньоєврейську мову. Наприкінці 1860-х — на початку 1870-х років у «Правді» та інших виданнях письменник під псевдонімом Павло Ратай публікує різні частини Старого Заповіту. Щоб пришвидшити темпи, він залучає до співпраці галичанина, випускника семінарії, студента Віденського університету Івана Пулюя (який, до речі, стане пізніше видатним фізиком, ректором Празького університету, першовідкривачем рентгенівського випромінювання). Протягом 1871 р. вони разом переклали Новий Заповіт (окремим виданням переклад був надрукований 1880 р. у Львові). Прикметний факт: під час поїздки по Галичині в П. Куліша було вкрадено валізу з рукописом готового до друку перекладеного Нового Заповіту. Маючи феноменальну пам’ять, Панько Олександрович відновив утрачений текст без жодних чернеток.
Узагалі український переклад Біблії він уважав надзвичайної ваги місією, адже це підносить духовність народу, допомагає українцям глибше зрозуміти й щиріше сприйняти серцем Святе Письмо, а також засвідчує найвищий рівень розвитку нашої мови. Тому до останніх днів свого життя цей трудар невтомно працював над перекладом Біблії, але, на жаль, не встиг закінчити його. Продовжили Кулішеву справу І. Пулюй разом із видатним письменником І. Нечуєм-Левицьким. І ось нарешті 1903 р. у Відні вийшло у світ повне видання Святого Письма українською мовою.
Залишивши державну службу, П. Куліш останні десять літ прожив на своєму хуторі Мотронівка (на Чернігівщині), періодично виїжджаючи до Галичини й Західної Європи. У хутірській самотині надзвичайно багато творив як поет, перекладач, історик і публіцист.
У ці роки П. Куліш опинився майже в повній ізоляції — від нього відвернулася більшість друзів і шанувальників. Книжки видавав за власний кошт, жив дуже скромно, удень працював у полі, а ночами писав.
Останньою радістю в житті Панька Олександровича стало святкування золотого весілля з Олександрою Білозерською. Через 20 днів, 14 лютого 1897 р., письменника не стало. Як згадувала дружина, навіть непритомний, у передсмертній гарячці він поривався писати. У труну чоловікові Ганна Барвінок поклала папір, олівець і козацьку смушеву шапку.
Пам’ятник Ганні Барвінок на рідному хуторі. Скульптор П. Дроздовський. 2003 р.
Мотронівка тонула в снігах. Ховали небіжчика за давнім козацьким звичаєм. Покриті темними попонами дві пари волів везли на санях труну під тією ж самою старовинною китайкою, якою П. Куліш колись накривав Шевченкову домовину під час перепоховання в Каневі. Відспівували його в тій самій церкві, де п’ятдесят літ тому він вінчався з Олександрою.
Особливості світогляду. Світогляд П. Куліша надзвичайно складний, мінливий і суперечливий. Цю боротьбу протилежних ідей у душі письменника зумовили надто бурхлива доба, у яку він жив, і його вельми емоційна й гонориста натура.
Водночас у світобаченні митця були три основоположні, незмінні ідеали, найвищі цінності: духовне відродження України, хутір, народна мова. Розглянемо їх докладніше.
1. Україна. П. Куліш, власне, присвятив своє життя справі відродження України. Метою цього відродження він уважав культурний, духовний розквіт нації, а державність — лише одним із засобів (не єдиним і не основним) для досягнення цієї мети.
Разом із тим П. Куліш цілком і однозначно відкидав насильство («кривавим манівцем до щастя не дійдеш»). Його лякав можливий бунт розлютованої віками гноблення черні — у сліпій жорстокості вона може знищити не лише своїх кривдників, а й надбання культури, багатовікову мораль.
Тому ще кириломефодіївцям письменник радив зовсім залишити політику, а зайнятися суто культурницькою працею. Оце те, що, зокрема, відрізняло П. Куліша від Т. Шевченка, який уважав державність основною запорукою національного відродження; усвідомлював однакову важливість і взаємозв’язок і культурного, і політичного відродження, допускав у крайньому випадку й насильство (немстиве) у боротьбі зі злом.
Водночас треба наголосити на кількох важливих моментах.
1. Недобачання видатної ролі козацтва в державотворенні й культурному житті України, напевно, пов’язане з тим, що П. Куліш у 60-70-х роках XIX ст. потрапив під вплив польських історичних концепцій.
2. Позірне захоплення нібито культурницькою роллю Росії в Україні мало дещо інші корені. Після поразки польського повстання 1863-1864 рр. Росія повела ще жорстокішу колоніальну політику проти Польщі, позбавила її елементарних прав і свобод. Опинившись у Варшаві й побачивши все це на власні очі, П. Куліш ще більше переконався, що політична боротьба шкідлива для справи національного відродження. Тому він вирішив, що Україні корисніше піти на компроміс із російською владою, аби тільки зберегти можливості для громадсько-культурної праці, народної просвіти.
• Завдання основного рівня. Як ви оцінюєте таку позицію Куліша? Якими історичними фактами можна підтвердити чи заперечити його думку?
Так що оте видиме русофільство в «Історії возз’єднання Русі» — насамперед дипломатичний хід, за який письменник згодом щиро каявся. Про те, як насправді оцінював у той час П. Куліш Росію, довідуємося з його статті «Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти», яка була опублікована в Галичині під псевдонімом, тобто без озирань на російську цензуру.
П. Куліш (уривок зі згаданої статті): «Чи не гірше ж оце пригнічено Україну нашого часу, ніж за короля Жигмонта III і його єзуїтів? Тоді хоч слово "Україна” зоставалося на волі, а тепер і назвати себе офіціяльно й печатно не можна українцеві інше, як челавеком русским або жителем такої й такої губернії. Назву "Русь” розкинула Москва на всю Московщину, а історію України та її словесності нехтує по школах як видумку або річ нікчемну. На всі мови, які ввійшли в широченну територію імперії, переложено слово Боже: є переклад латинський, зирянський, немає тільки українського, бо, кажуть москалі, украинскава языка нет на свете...»
Усю свою діяльність П. Куліш спрямовував на те, щоб Україна розумно організовувала своє суспільне життя на засадах просвітницьких і християнських ідеалів справедливості, згоди й братерства. Він бачив і показував у своїх творах соціально-класові суперечності й закликав до їхнього мирного розв’язання в ім’я національної єдності («До гурту, паненята з мужичатами!»). На його думку, усі сили нації треба скерувати не на революційну перебудову життя, а на мирне піднесення українського народу до рівня західноєвропейських народів з найрозвинутішою культурою.
2. Хутір. Водночас письменник відкидав західний, міський (індустріальний) тип цивілізації, бо там людина відірвана від природи, віддаляється від Бога, від інших людей, там панує метушня, користолюбство, зиск, зневага до родових і національних традицій і цінностей.
Натомість найдосконаліший спосіб улаштування життя, на його думку, винайшли українці, це — хутір. Тут людина постійно на природі, займається хліборобством на своїй землі, тобто є вільною й гармонійною часткою довкілля.
Хуторяни живуть великими дружними родинами, зберігають національні традиції, християнську мораль. Тому це фізично й духовно здорові, добрі, упевнені в собі люди. Разом із тим хуторянам треба запозичувати із Заходу високий рівень освіченості, культури, техніки, твердо зберігаючи при цьому свої традиції. Не випадково письменника називають «українець у Європі, європеєць в Україні».
3. Народна мова. Шлях до істини, ключ до розуміння світу, на тверде Кулішеве переконання, можна знайти через мистецтво слова (вірші «Чарований ключ», «До кобзи та до музи», «Сум та розвага»). При цьому — важливий момент — глибини людської душі відчуєш і виразиш лише народною мовою, бо тільки вона є «безпосереднім голосом серця». Знову схильний до різких протиставлень письменник вибудовує опозицію: мова літературна (міська, штучна, породжена розумом) і народна (хутірська, справжня, породжена серцем).
Пам’ятник П. Кулішеві на хуторі Мотронівка. Скульптор П. Дроздовський. 2003 р.
Звідси — естетичні погляди П. Куліша:
• найвищим взірцем для літератури є народна творчість;
• основне завдання літератури — художнє осягнення й відтворення національної душі.
Куліш, як мало хто в той час, відчув небезпеку насування машинізованої тоталітарної епохи, яка перетворюватиме народи на залякані, бездуховні натовпи (так воно й станеться у XX ст.). До цього підштовхує холодний раціоналізм, який у другій половині XIX ст. став уже в Європі панівним. Митець пристрасно, гарячково шукає якийсь новий тип мислення, котрий би змінив фатальний хід історії. Він звертається до Біблії, сподіваючись знайти в ній підґрунтя для подолання крайнощів раціоналізму, намагається поєднати, примирити протилежні ідеї, погляди, суспільні сили. Відтак опиняється в тогочасній добі «своїм серед чужих і чужим серед своїх», а зрештою — самотнім і незбагнутим. Але в цих намаганнях, певно, найбільша його заслуга перед Україною й людством.
• Завдання основного рівня. Наскільки світогляд П. Куліша зумовив його власну долю? Про що це свідчить?
Загальна характеристика творчості
Як уже мовилося, творчий доробок П. Куліша величезний за обсягом, але дуже неоднорідний за якістю. Сюди входять:
• поетичні збірки: «Досвітки», «Хуторні недогарки» та ін.;
• поеми: «Україна», «Маруся Богуславка», «Кумейки», «Грицько Сковорода», «Дон Жуан», «Магомед і Хадиза» та ін.;
• прозові твори: роман «Чорна рада», оповідання «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара» та ін.;
• драми: «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай»;
• переклади: Біблія, збірка поезій «Позичена кобза»;
• науково-публіцистичні праці: «Записки про Південну Русь», «Історія возз’єднання Русі», «Хмельниччина», «Виговщина», «Листи з хутора», «Хутірська філософія і віддалена від світу поезія»;
• літературно-критичні статті про Т. Шевченка, Марка Вовчка, Є. Гребінку, Г. Квітку, І. Котляревського, перша наукова біографія М. Гоголя та ін.
Поезія. Перша поетична спроба — поема «Україна» — виявилася не вдалою. Тому П. Куліш довго не писав вірші. Крім того, він цілком резонно відчував, що його поетичний талант значно слабший від Шевченкового.
Лише після смерті побратима Тараса П. Куліш наважився взятися за поетичне перо. Себе Панько Олександрович вважав безпосереднім продовжувачем справи Т. Шевченка як творця української лірики.
Митець видав поетичні збірки «Досвітки» (1862), «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893). У них містяться зразки громадянсько-патріотичної, пейзажної, інтимної лірики. Автор ділиться гіркими роздумами про поневолений народ, намагається обґрунтувати ідею, що для блага України треба працювати виключно на ниві культури, плекати рідне слово, пробуджувати національну самосвідомість українців (вірш «До кобзи»).
У деяких поезіях аж надто гостро докоряє рідному народові за його козацький, бунтарський дух і водночас закликає йти шляхом культури, духовності. Цей мотив розгортається, зокрема, у посланні «До рідного народу». Тут вчувається дискусія з народниками, що ідеалізували українців, звідси — такий полемічний, навіть епатажний1 тон:
Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих!
Попри явну упередженість і надмірну різкість оцінок, поезія П. Куліша вирізняється яскравістю контрастів і характеристик (як-от: псевдопатріотів — «їсте, п’єте, спите і любите Вкраїну» чи сусідніх народів: «Без єзуїта лях, // Москаль без бюрократа / у стріне серед нас / Приятеля і брата»).
Ліричні вірші зворушливо віддзеркалюють красу світу, виявляють романтичні пориви чоловічого серця («Заворожена криниця» або присвята терплячій і вірній дружині «Чолом доземний моїй же таки знаній...»).
У цілому ж поезія П. Куліша не стала видатним мистецьким явищем, проте вона вичерпно ілюструє світогляд, розкриває душевні переживання автора й достовірно передає атмосферу тієї романтичної доби.
Проза. Літературний талант П. Куліша повніше виявився в прозі, ніж у поезії чи тим паче в драматургії. Як прозаїк, він виступав активніше й успішніше в перший період творчості (у 40-60-х роках).
Досить широка тематика його творів: боротьба наших предків із турками, татарами, поляками, а також сучасний авторові селянський і поміщицький побут. Письменник звертався до багатьох прозово-епічних жанрів: історичні повісті й романи («Михайло Чарнишеню»), родинно- й соціально-побутові та сатиричні оповідання («Дівоче серце», «Циган», «Гордовита пара», «Товкач»), художні нариси («Родинні бесіди»).
Саме він увів деякі жанри в українську літературу: оповідання-ідилію («Орися»), історичні оповідання («Січові гості», «Мартин Гак»), історичний роман («Чорна рада»).
1 Епатаж (з фр. epatage) — поведінка, спрямована на свідоме порушення загальноприйнятих правил і норм.
Коментарі (0)