Іван Нечуй-Левицький (1838-1918)
- 9-12-2022, 11:44
- 216
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(1838-1918)
Іван Левицький — се великий митець зору, се колосальне, всеобіймаюче око України.
І. Франко
Іван Нечуй-Левицький — один із найвидатніших вітчизняних прозаїків. Цілком заслужено дослідники називають його «баштовим українським дозорцем», «неперевершеним заступником і виразником душі народу».
Доля митця. Народився майбутній майстер слова 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, неподалік від Корсуня, на Черкащині, у родині священика. Цей край сусідить із Звенигородщиною. Хлопець виростав у світі прадавніх українських звичаїв та обрядів, добірної, багатої народної мови, пісень, казок, серед чарівної природи Надросся. Дім Левицьких і зараз стоїть на високому березі Росі. А трохи далі, за течією, — знамениті стеблівські пороги, не раз описані у творах митця. З-під води виглядають скелі І. Нечуя-Левицького, А. Міцкевича, який гостював у Стеблеві й навіть присвятив йому вірш, скелі Сфінкс, Бурлачка, Козак-Камінь... Краса неймовірна.
Семен Левицький був людиною начитаною, культурною, національно свідомою, пишався знайомством із П. Кулішем, під впливом якого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи й свого сина. Саме батько став першим учителем хлопчика.
Пізніше письменник згадував: «Сам батько вчив мене читати та писати разом із хлопцями, котрі приходили до нас учитися. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі1, а зимою — в кухні. Разом з тими хлопцями вчився і я».
Особливий інтерес до народного життя прищепила бабуся Мотря: на весіллях, хрестинах, на похоронах — «скрізь бував з нею й придивлявся». Оця «зіркість», глибинне знання народної душі стане пізніше визначальною ознакою стилю митця.
Іванова мати вирізнялася веселою та сердечною вдачею, була говіркою й співучою. Насамперед від неї хлопець перейняв щиру народну мову з прислів’ями та приказками, задушевною піснею, бо за роботою мати завжди співала. А ще любов до музики, природи, до річки Росі, яка стане символом усього його творчого життя. Наслідуючи матір, він навчився витримувати суворі пости, що згодом сформувало в ньому силу волі, уміння духовно й фізично самоорганізовуватися. Побожна мати часто читала дітям («голосно, як читають прості люди») житія святих. Ці історії розворушували хлопчикову уяву. Проте мати рано померла — уже в 13 років Іван осиротів. Ця втрата залишилася невигойною раною в його серці на все життя.
Над Россю. Сучасна світлина
1 Катрага — розм., легка будівля, сторожка.
У хаті Левицьких у м. Стеблеві. Сучасна світлина
За родовою традицією Іван здобув церковну освіту. Навчався в Богуславському духовному училищі, у Київській семінарії та академії.
Про навчання в цих закладах письменник згадуватиме із сумом: «То було царство різок і паль... Наука в училищі була суха, мертва й абстрактна». Виною всьому — російський казенний дух, який брутально нав’язувала тогочасна школа. Дітей, що виростали вдома в україномовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церковнослов’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — так само чужою й незрозумілою».
На все життя залишилося в пам’яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському училищі. За кожне зронене українське слово школяреві на шию одягали нотатку — дощечку з журналом, куди вписували слово українське та його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українське слово від іншого школяра та не занесе його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині.
Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям передові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький збагатився ґрунтовними знаннями про творчість Д. Аліґ’єрі, М. Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна й ін.
У духовній академії юнакові випало навчатись у час найлютішого національного гноблення — саме тоді було прийнято Валуєвський циркуляр.
Зі спогадів письменника: «Між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: "Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу й білоруську, якби вона з’явилася на світ”».
Після закінчення академії юнак відмовився робити церковну кар’єру, хоч і мав для цього всі можливості. Його захоплювала література. Тому обрав фах найближчий до мистецької творчості — став учителем російської словесності (української тоді не викладали). Працював у Полтавській духовній семінарії, у гімназіях польських міст Каліша й Седлеця, у Кишинівській гімназії. Саме в цей період під прибраним ім’ям Нечуй він починає свою літературну діяльність: друкує перші твори у львівському журналі «Правда» («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Кращі здобутки письменника написано в 70 80-і роки XIX ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки».
І. Левицький — студент духовної академії
Працюючи в Седлеці й Кишиневі, письменник мав дві іпостасі — викладача гімназії Івана Левицького й майстра красного письменства Івана Нечуя. Свою літературну працю він конспірує навіть від батька, щоб поберегти його від хвилювань за долю сина. І це незважаючи нате, що в батькові, як писав сам Нечуй, «була вже українська ідея». Саме від нього письменник збагнув, що це «Московщина заїдає наш язик і національність». Батько помер, не знаючи, що його син — уже знаний український письменник, автор опублікованих поза межами імперії повістей (у львівській «Правді»).
Письменник поєднував учительську працю з громадською патріотичною діяльністю, обстоював ідею створення української школи. Багато подорожував по історичних місцях (Остріг, Дубно, Кременець), їздив за кордон (Відень, Женева, Цюрих, Львів), по Російській імперії (Вільно, Рига, Петербург, Москва), грав в аматорському театрі (зокрема роль Петра в п’єсі «Наталка Полтавка», що вимагало неабияких вокальних здібностей).
У департаменті поліції мав репутацію «рьяного хохломана», діяльність якого «опасна для государства». Незламний патріотизм, національна гідність цього скромного інтелігентного чоловіка вражають.
Ось якою показує він у повісті «Причепа» розіп’яту зайдами Україну: «Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами... Аза кожний стогін його московським звичаєм катовано. На обох боках Дніпра опинилися в чужих порядках, у чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, упала просвіта... Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог».
1885 р. постійні цькування з боку властей змушують письменника вийти у відставку. Він оселяється в Києві. Тут цілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80-90-х роках з’являється друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені і нескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку XX ст. у творчості І. Левицького переважають статті, рецензії й нариси.
Непросто складалося приватне життя майстра. До кінця днів він так і залишився самотнім. Будучи високоморальною, совісною, скромною людиною, не любив розповідати про інтимне. Найближчі знайомі згадують, що до останніх днів з побожністю згадував ім’я колись коханої дівчини — Надія.
Уривок зі статті дослідників С. Хавруся та М. Шудрі: «Як склалися їхні взаємини, що стало на перешкоді до одруження — сьогодні вже годі з’ясувати. До нас із далини літ долинають лише суперечливі невиразні відомості. Мовляв, її дядько, граф Сольський, не благословив цей шлюб, знайшовши небозі маєтного чоловіка.
А може, у чомусь була провина й самого Нечуя? Розповідають: Іван Семенович не раз стояв навколішки перед портретом своєї Мадонни.
Десь 1907 чи то 1908 року, коли до Стеблева приїхала родичка Левицького гімназистка Надія Волуцька, нагодився тоді додому й Іван Семенович. Він хутко заприязнився з небогою і, запросивши її прогулятися "на схили” до Росі, сповідався їй у найпотаємнішому.
— А знаєш, Надійко, ім’я жінки, яку я кохав, теж було Надія... — Трохи подумавши, доказав: — Але їй більше пасувало б ім’я Мрія... Вона завжди приходила до мене в сни й марення...
Свідками цієї розмови стала стрімка вода, глухе каміння й дівчинка-підліток з останнього класу гімназії. Зрештою, на них письменник міг цілковито покластися: не зрадять.
Наприкінці він із жалем у голосі мовив:
— Ця жінка знівечила мені все життя. А я її так кохав! Так кохав... — та й занишк. Іван Семенович ніби прокинувся, зіщулився від холоду й вільгості й ледь чутно озвався: — Ходімо додому...
На цьому й закінчуються ті спомини. Ніхто досі не брався розгадати Мрію з іменем Надія, що її до свого скону не забував Нечуй — людина великого чулого серця, світлої лагоди й безмежної доброти...
Цікаві спогади про письменника залишили сучасники. Передовсім їх збивала з пантелику його зовнішність: «маленький, сухенький, чистенький, говорив і всміхався лагідно. І взагалі був лагідний та ясний» (М. Загірня); «невеличкий, сухорлявий, слабосилий чоловік, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом» аж ніяк не в’язався з пафосом творів, автор яких уявлявся «сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії», «колосальним всеобіймаючим оком України» (І. Франко). Уражає пунктуальність письменника: снідав, обідав, виходив на прогулянку по Хрещатику в той самий час, лягав спати рівно о десятій. Щоб не порушувати усталений добовий режим, він покинув свято з нагоди 35-річчя своєї літературної діяльності (було відзначене 1904 р.) у момент виголошення вітальних промов на його честь.
Письменник був духовно багатою особистістю, добре розумівся на різних видах мистецтва, захоплювався ними.
І. Нечуй-Левицький (зі щоденникового запису, зробленого після відвідин концерту): «Полилася класична музика. Почалася Бетховенова соната "Appasionata”. Загриміли акорди, міцні, як сталь, дужі, глибокі як море. Мелодії сиплються, переплутуються в якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби в якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Не то море, не то земля. Небо червонувате. Хмари кров’ю облиті. Акорди клекочуть — і передо мною ніби клекоче море, освічене червоним світлом... Акорди пішли в нелад, — і спинилися, наче струни разом порвалися. А далі знову полилися вже дивні мелодії, співучі, глибокі, ясні».
Упродовж 1899-1914 рр. І. Левицький здійснив восьмитомне видання своїх творів. Він також завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
І. Нечуй-Левицький відійшов у вічність під час революційної руїни, самотній, у голоді та холоді в притулку для престарілих.
Творчий доробок. Спадщина Нечуя різножанрова й тематично багата. Він ставив перед собою та іншими літераторами широкі творчі завдання.
І. Нечуй-Левицький: «Українське життя — то непочатий рудник, що лежить десь під землею; хоча за його бралися й такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі».
На думку прозаїка, основними в літературі мають бути три принципи — реальності, національності й народності:
• «реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь, обчищена й гарна з естетичного погляду, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю» (принцип реальності);
• українське життя потрібно змальовувати «тільки по-українськи», удаючись до багатств народної мови, то того ж майстра красного письменства має цікавити й національна психологія в усіх її виявах (принцип національності);
• жива народна мова («для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом»); народна поезія з її неповторним духом (принцип народності).
Від цих принципів І. Нечуй-Левицький не відступав протягом усього свого творчого життя. Письменник глибоко знав і щиро шанував французьку літературу, найбільше його захоплювала епохальна «Людська комедія» О. де Бальзака. Натхненний прикладом великого попередника, І. Нечуй зреалізував воістину бальзаківський задум, він, за словами професора А. Погрібного, створив «одноосібну художню енциклопедію українського життя». Не лише російські, а й деякі космополітично налаштовані вітчизняні інтелігенти тоді доводили, що українська література «должна касаться только мужицкого круга». Іван Семенович своею багатогранною творчістю цілковито спростував цю хибну тезу. У його творах зображено життя практично всіх верств українського суспільства — селян, робітників, бурлак, панства, капіталістів, міщан, духовенства, інтелігенції та ін.
На літературний шлях І. Нечуй-Левицький ступив у 1860-х роках. Уже перші його оповідання — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1969) — привернули до себе увагу життєвістю й глибиною змалювання характерів. Дві жінки-московки (дружини солдатів) різні за темпераментом і підходами до життя — тиха Ганна й непокірна Марина. Але обидві вони нещасливі через безземелля, злидні й солдатчину чоловіків. А Панас Круть через панське свавілля й бідність змушений постійно бурлакувати. І тільки на старість, ставши рибалкою, він, хоч і самотній та безталанний, у єднанні з чарівною природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки й давню любов знаходить заспокоєння, виявляє поетичний хист своєї душі.
Одним із найвідоміших творів І. Нечуя-Левицького стала повість «Микола Джеря» (1878). У ній ідеться про життєву одіссею українського селянина, який, утікши від кріпацького ярма в степи Чорномор’я, вступає в нові конфлікти з визискувачами-капіталістами, царським судом, стикається з новими бідами вже пореформеного ладу. Характер Миколи розкривається читачеві в різних життєвих ситуаціях: у картинах селянського побуту, в описах фабричних порядків, в епізодах на риболовецьких промислах.
Фабричний побут і праця виходять на перший план і в повісті «Бурлачка» (1880). Незвичайної вроди («пишна, як троянда») селянка Василина, працюючи найманою робітницею на суконній фабриці, у сльозах і злиднях потерпає від хижаків-визискувачів. Проте винна в цій біді й сама дівчина: вона не встояла перед паничем-спокусником, тому й опинилася на самому дні життєвої прірви. І все ж Василина знаходить у собі сили повернутися до рідного дому — ніби повторює долю блудного сина. Наприкінці твору «блудну дочку» зі сльозами на очах пригортають у своїй хаті батьки, яких вона була покинула й відцуралася. Таким фіналом автор доводить: якщо людина повірить у себе, вона зможе перемогти навіть, здавалося б, нездоланні перешкоди.
У романі «Хмари» (1874) прозаїк змалював історію двох поколінь інтелігенції на межі епох — старої феодальної й нової буржуазної. Основна думка твору втілена в образі хмар, які символізують темні сили, що прагнуть знищити будь-які прояви українського культурно-освітнього життя. Як відомо, імперська політика Росії була спрямована на денаціоналізацію української молоді, щоб знищити культуру одного з найбільших слов’янських народів.
Повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884) розповідає про побут, мораль і звичаї представників духівництва. Цей твір автор називав «біографією двох родин». Їхні історії розгортаються паралельно за допомогою діалогів і комічних сцен. Через образи «батюшок» і «матушок» автор розкриває потайну, близьку до гоголівської, думку про деградацію людських душ в атмосфері колоніального пригнічення України, у світі без руху, без розвитку.
Історичну прозу митець збагатив романами «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). У цих творах письменник широко змальовує «смутні часи» в історії України — події народних повстань XVII ст., доби Хмельниччини й періоду, що настав після смерті Б. Хмельницького.
Серед драматичних творів І. Нечуя найбільшої популярності здобули оперета «Маруся Богуславка» (1875) за мотивами легендарного сюжету однойменної думи й комедія з міщанського побуту «На Кожум’яках» (1895), яку пізніше за згодою автора переробив М. Старицький, назвавши «За двома зайцями».
Помітний публіцистична та літературно-критична спадщина майстра Насамперед це великі культурологічні трактати «Органи російських партій» (1871), «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891). Ці твори пройняті відвертим, гострим антиімперським пафосом. Автор палко обстоює ідею самостійної, цілком незалежної від російської, української літератури й культури. У XX ст. цю ідею підхопить і розвине видатний письменник М. Хвильовий у своїх памфлетах під загальним гаслом: «Геть від Москви!» Не випадково ввезення цих творів І. Нечуя на територію Російської імперії було суворо заборонено, так само цензура забороняла їх публікацію в радянські часи. Уперше вони були цілком перевидані лише 1998 р.
І. Нечуй-Левицький (зі статті «Українство на літературних позвах з Московщиною»): «Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на цьому ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державності... Російська державність пригноблює українську літературу, потягується її задушити, а вона, як зумисне, росте та й росте. Десь беруться таланти, десь береться охота й енергія в тих талантів писати доконче своєю мовою, десь береться глибоке пересвідчення в правоті свого діла».
І все ж серед такого розмаїття творів І. Нечуя-Левицького найвідомішою й найулюбленішою серед читачів стала повість «Кайдашева сім’я».
Коментарі (0)