Класицизм (від лат. «взірцевий») - художній стиль, а водночас естетичний напрям, який досягнув особливого розквіту й визнання у Франції в XVII ст. і поширився в європейських літературах XVII - початку XIX ст. Серед ознак, які притаманні класицизму, - виразна орієнтація на естетичний ідеал античності, дотримання нормативності: чітко визначених мистецьких канонів, вироблених теоретиками класицизму, зокрема запропонованих Ніколя Буало (1636-1711) в трактаті «Мистецтво поетичне». У класицизмі чітко розмежовувалась система жанрів - «високих» і «низьких». Персонажі також поділялись на позитивних і негативних; більше того, уважалося, що простолюдини не гідні бути позитивними персонажами «високого» жанру (трагедії, оди, роману, елегії). У «високих» жанрах дозволялося змальовувати античних героїв або дворян. Герої класицизму повинні були втілювати ідеал громадянських доброчинностей, проявляти готовність пожертвувати особистим благополуччям і навіть щастям чи й життям задля загального блага. Натомість у «низьких» жанрах класицизму (травестійна поема, комедія, байка) дозволялося відтворювати характери представників простого народу, побутові сцени, примітивізм мислення і поглядів персонажів. Унаслідок дотримання письменниками таких приписів персонажі літератури класицизму поставали спрощеними, статичними.

Для класицистів основою буття, діяльності людини виявилося раціональне начало людської свідомості - холоднокровний розум. Світ вони вважали пізнаваним і зрозумілим, у ньому нібито не було таємниць, непідвладних людському інтелекту, отже, ні поетичне натхнення, ні будь-що інше зі сфери нераціонального (пристрасть, кохання, фантазія) не сприймалося як цінність. Тому народні звичаї, традиції, фольклор не привертали уваги прибічників класицизму, сприймалися як щось мало не дикунське.

Не можна заперечувати, що письменники-класицисти залишили в скарбниці європейських культурних досягнень значні здобутки. Це твори П'єра Корнеля («Горацій», «Сід»), Жана Расіна («Федра», «Андромаха», «Александр Великий»), Мольера («Тартюф», «Дон Жуан», «Міщанин-шляхтич», «Мізантроп»), байки Жана де Лафонтена; твори Йоганна Фрідріха Шиллера («Марія Стюарт», «Орлеанська діва», «Розбійники»), Вольфганга Ґете («Еґмонтон», «Коринфська наречена»). Проте вимогам нового часу ці твори вже не відповідали. Новий читач шукав у художній літературі відповідей на животрепетні питання доби.

В Україні класицизм не сягнув такого розвитку, як в інших європейських літературах. Ідея «освіченого абсолютизму» для українців виявилася чужою і навіть ворожою їхньому демократичному духу, тому в нашій літературі XVII-XVIII ст. представлені переважно «низькі» жанри класицизму: травестійна поема, комедія, байка. Та й назагал класицизм проіснував в українській літературі недовго й проявлявся епізодично: тільки на його окремі елементи натрапляємо у творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основяненка, Петра Гулака-Артемовського. Риси класицизму відчутні в одах, авторами яких були Іван Котляревський, Григорій Кошиць-Квітницький, Петро Данилевський, Кіндрат Пузина. Однією з найважливіших причин того, що «український класицизм був слабкий та мало виразний», дослідники вважають «неповноту нації» (Дмитро Чижевський): народ залишався без українського духовенства та вищого дворянського лідерства, культурні потреби України її зросійщена еліта нехтувала, власної Української держави не існувало. Окрім цих, була ще й інша причина, закорінена у світогляді й традиціях українців. Нормативний, раціональний, холодний світ «високого» класицизму, в якому не залишалося місця простій людині, українцям органічно був чужий і навіть відразливий. Натомість бурлескно-травестійний стиль відгукувався на художні багатства народної сміхової культури. Досить узяти до уваги, що й попередня літературна традиція - бароко - зверталась до пародіювання, а переінакшування виявлялися однією з найулюбленіших форм творчості барокових письменників, тому в естетичному світі нової української літератури органічно поєдналися три художні стихії: народна сміхова культура, «низове» бароко й «низький» класицизм. А загалом класицизм в Україні виявився реально представленим тільки бурлескно-травестійною стильовою течією.

Утім, український класицизм постає далеко не тільки черговою зміною літературного стилю: саме в цей час в українському красному письменстві відбувся перехід до єдиної літературної мови, до того ж - народної, започаткувалося літературне відродження, отже, відбулася й національна самоідентифікація письменників, а через художні твори - етнічна ідентифікація літературних персонажів читачами, що вело до своєрідного прозріння, усвідомлення власної приналежності до народу.

Творчість українських письменників початку XIX ст. позначена й рисами просвітницького реалізму. Його прикметами були принцип правдивості літератури, увага до важливих деталей у змалюванні життя і побуту народних мас, відсутність критики існуючого ладу, дидактичне начало - покликання на Біблію, повчання апостолів, пріоритети1 сімейного виховання, етнопедагогіки. В Україні знайшли відгук ідеї Просвітництва про позастанову цінність особистості, природну рівність усіх людей, важливу роль освіти й виховання. Відгук цих ідей знаходимо у байках Петра Гулака-Артемовського, творах Григорія Квітки-Основяненка, Івана Котляревського, навіть Тараса Шевченка («Розкуйтеся, братайтеся», «Не дуріте дітей ваших, / Що вони на світі / На те тілько, щоб панувать...» («І мертвим, і живим...»); «І царята, і старчата - / Адамові діти» (поема «Сон»)).

1 Пріоритет - поняття найважливішого, найбільш цінного, домінуючого.