Не ідеалізуючи і не прикрашаючи минулого, митець показав і стихію соціальних пристрастей простолюду, і ненаситну жадобу влади, яка роз’їдає страшною хворобою козацьку верхівку. Романне мислення письменника охопило життя на певному історичному етапі у всіх вимірах, у всьому розмаїтті типів і конфліктів. Саме критичний погляд автора «Чорної ради» на минуле крізь призму соціального конфлікту, прагнення зрозуміти українське минуле як життя широке, всебічне, багатогранне, надає його твору ознак соціально-історичного роману.

Кадри із фільму «Чорна рада» (2002)

У часи СРСР «Чорна рада» П. Куліша була затаврована як шкідливий націоналістичний твір і заборонена. Тільки після проголошення незалежності України в 1991 р. український читач отримав безперешкодний доступ до цього твору. Історичний роман П. Куліша навіть успішно екранізовано (режисер Микола Засєєв-Руденко). У головних ролях задіяні такі відомі українські актори, як Богдан Ступка, Олександр Бондаренко, Олексій Петренко, Богдан Бенюк, Руслана Писанка, Радмила Щоголева.

• Ідейне спрямування твору

У «Чорній раді» виявилося глибоке розуміння П. Кулішем причин утрати державності України, серед яких одна з найважливіших - відсутність єдності, розбрат серед різних верств українців, жадоба наживи й вивищення козацької старшини, відсутність відповідальності за долю рідної землі й ближнього (про це автор устами свого героя каже: «...Усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій барліг дбає»). Отже, основний конфлікт роману - між державницькими ідеалами і руїнницькими, корисливими інстинктами.

У романі зреалізувались усі основні світоглядні позиції письменника, насамперед його власна «філософія життя», тому кожен персонаж твору стає художнім утіленням певної ідеї. Так, ідеалом Івана Шрама та Якима Сомка є українська автономна феодальна держава (П. Куліш, плекаючи ідею самостійності України, розумів, що і в його часи можлива лише відносна самостійність - автономія в складі імперії). Михайло Черевань вбачає своє щастя в мирному й забезпеченому хуторянському житті (хутір - один із найцінніших ідеалів самого П. Куліша, автора «хутірної філософії»), Леся Череванівна і Петро Шраменко - в родинній ідилії, Матвій Гвинтовка - у кар’єризмі, незалежно від того, яка держава візьме верх над Україною (він поводиться як російський дворянин, полює із собаками, водить дружбу з Іваном Брюховецьким і російськими представниками, хоча за дружину взяв повдовілу польську княгиню). Релігійно-філософські міркування автора реалізувалися в образі сліпого кобзаря - Божого чоловіка, який живе за законом серця, вважаючи всі земні блага марнославством, убачаючи справжнє щастя людини в праведності, житті за християнськими законами.

Основною ідеєю роману «Чорна рада» є ідея примирення, об’єднання нації - національної злагоди. Автор вкладає її в уста лицаря-священника - як науку, виголошену мирянам: «Блюдітеся, да не порабощені будете». Ці слова звучать і в нашому непростому сьогоденні актуальним духовним заповітом.

• Композиційні особливості роману

Для реалізації свого задуму П. Куліш використав традиційний для вальтерскоттівського історичного роману мотив дороги, що став вектором художнього світу роману. Його герої нагадують пілігримів шотландського автора, які потрапляють у вир народних пристрастей. Мотив дороги організовує композицію і сюжет Кулішевого роману, адже всі події відбуваються з персонажами в дорозі - чи під час руху, чи в період зупинок (у Хмарищі, Києві, на хуторі Гвинтовки, під час ради в Ніжині). Такий композиційний прийом дав змогу автору змалювати панорамну картину України в переддень трагічних подій, показати настрої різних верств населення, залучити докладні етнографічні описи, вивести розлогу галерею епізодичних постатей, які колоритно характеризують епоху (Тарас Сурмач, козацька старійшина - «діди», безталанна дружина Гвинтовки, мати й сестра Кирила Тура, колоритні образи постатей «з юрби»: одні - в кармазинах, інші в сіряках), провести центральних персонажів справжньою «дорогою випробувань» на міцність характеру, на відданість ідеалам побратимства й лицарства, вірності батьківщині.

Кульмінаційною вершиною роману стає «чорна рада». У цій географічній точці, що назавжди залишилася чорною міткою в історії України, закінчується спільна дорога прихильників Сомка й тих, хто сподівався змінити на краще долю України, вивести її на дорогу відродження державності. Далі кожен піде своїм шляхом: старий Іван Шрам - дорогою звитяги й високої жертви, Кирило Тур - дорогою байронічного блукальця, для якого, однак, найвищим ідеалом залишиться вірність запорозькому братерству. Михайло Черевань повернеться на хутір і там у клопотах про затишок і добробут знайде своє щастя. Петра Шраменка винагородить доля (звісно, в особі автора) родинною ідилією.

Юзеф Брандт. Козацьке весілля (1893)

У романі паралельно розгортаються дві центральні сюжетні лінії, що також характерно для вальтерскоттівського роману: історична й любовна. Традиційно дослідники пов’язують любовну лінію із Петром Шраменком і Лесею Череванівною, однак тут переплітаються і їхні стосунки із Сомком та Кирилом Туром. Натомість лінію старого Шрама витлумачують як частину історичної канви. Та має слушність дослідниця Романа Багрій, стверджуючи, що «Шрам і Петро представляють два альтернативні ставлення до історії. Шрамів сюжет веде до відцентрових сил «чорної ради», тоді як сюжетна лінія Петра - до приваб хутірського життя».

Ще однією особливістю побудови художнього світу Кулішевого роману є групування персонажів: незалежно від того, яку «філософію життя» сповідує кожен із них, дійові особи твору поділені на прихильників Сомка і прихильників Брюховецького.

• Галерея образів роману

Літературознавець Віктор Петров був переконаний, що «Чорна рада» - «роман психологічних типів та суспільних конфліктів», літературний твір із «багатьох істин». Персонажі «Чорної ради» здебільшого постають не спрощено-схематичними, блідими зліпками авторових переконань, а повнокровними художніми образами. Щоправда, дещо поверхово виписані всі жіночі образи роману.

Ідея «вивести Україну на добру дорогу» (тобто державотворча ідея) реалізується в образі наказного гетьмана Якима Сомка, який мріє об’єднати Лівобережжя й Правобережжя. Він сміливий, відчайдушний, благородний. Усі ці риси ідеального романтичного героя підкреслює автор у його зовнішності й у поведінці. Типово романтичною рисою є і Якимова зневага до холуйства й підлості. Образ Сомка оповитий виразною авторською симпатією, однак фантазія письменника розгортається в межах історичних свідчень. П. Куліш дивиться на свого героя очима тієї епохи, про яку пише - навіть змальовуючи зовнішність наказного гетьмана, зауважує: «...Β літописах пишуть: "Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зело дивної”». Ідеалізація образу Сомка водночас веде й до певної схематизації характеру. Наприклад, його взаємини з Лесею не розкривають «життя серця» наказного гетьмана, однак це можна пояснити кодексом, що панував серед запорожців, тим більше, людей при владі: сердечні справи для них вважалися далеко не найважливішими.

Однак є в характері наказного гетьмана й риси не зовсім привабливі: духовний аристократизм персонажа іноді межує зі зверхністю і самовпевненістю. Хоча Сомко й обстоює принцип справедливості в суспільстві («...Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила»), все ж не прагне почути причину нарікань народу. Така самовпевненість і зневага до простолюду також стала однією з причин його поразки на раді в Ніжині.

Образ Сомка як благородного лицаря і вірного сина своєї землі найглибше розкривається в готовності пожертвувати власним життям задля України. Його смерть набуває символічного значення: разом із загибеллю Якима Сомка відходить ціла епоха козацької України.

Полковник Іван Шрам. У шкалі цінностей цього найближчого гетьманового однодумця найважливішими виявляються державні й політичні справи. Образ паволоцького полковника, що почасти народився в Кулішевій уяві під впливом відомостей із літопису Г. Граб’янки, почасти із власних політичних переконань і симпатій, нагадує вальтерскоттівського лицаря. Незважаючи на свій похилий вік і старі бойові рани, він їде «Україну рятувати». Паволоцький полковник, колись - син паволоцького попа Чепурного, навіть прізвисько має символічне: він увесь «пошрамований» у боях, його «шрами» поважають свавільні запорожці. Це свідомий, активний патріот. Саме в його уста автор вкладає полум’яні слова про обов’язок перед Україною: «Хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!».

Воїн-священник, який наче втілює заповідь діяльної любові, постійно у вирі громадських та політичних справ. Його постать оповита трагічною величчю: двох синів віддав Шрам боротьбі з ворогами України, власне життя для нього не має ваги, коли Україні загрожує небезпека. Під видом прочанина-мандрівника прямує паволоцький полковник із наймолодшим сином Петром до наказного гетьмана Сомка, маючи на меті заручитися його підтримкою й об’єднати Правобережжя й Лівобережжя. Та дорогою до Києва він бачить настрої міщан і посполитих і як досвідчений політик розуміє, чиїх рук це справа: «У вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!». З відчаєм кидає Шрам звинувачення бунтівникам, що затіяли міжусобицю: «О голови сліпії і жорстокі! Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуває свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари».

Життєва дорога паволоцького полковника після «чорної ради», на якій зазнали краху всі його надії і плани, не має перспективи: як і гетьман Сомко, він добровільно приймає смерть: «Шрам головою своєю одкупив свій город» від каральних акцій Тетері. На символічному рівні твору смерть цього персонажа увиразнює катастрофічні наслідки «чорної ради».

Петро Шраменко уособлює майбутнє України. Він «пішов по батькові як орля по орлові»: такий же сміливий, відчайдушний і вправний у бою, Петро уміє кохати по-справжньому, глибоко й щиро. І саме сімейна ідилія Петра і Лесі втілює в романі Кулішеве уявлення про національну перспективу: міцна українська родина стане запорукою збереження нації.

Курінний отаман Кирило Тур - то Кулішева данина власному юнацькому захопленню Запорозькою Січчю, хоча в образі цього героя й уловлюються типові риси персонажів шотландського романтика. Кирило Тур утілює ідею свободи, братерства, лицарський дух запорозького козацтва. Водночас Тур - символ некерованої стихії, що не піддається дисципліні й закону. Характерник, вічний блукалець, представник тієї «вольниці», що руйнувала «порядок господарський». П. Куліш заперечує січовий устрій життя, тому Кирилові немає місця в суспільстві, у якому все більшої ваги набуває осілий, родинний спосіб життя з усталеними порядками.

Автор виписує образ Кирила із захопленням, надаючи йому багатьох рис типово романтичного героя. У спогадах Сомка і Шрама розкривається лицарськість його поведінки, відчайдушність у битвах із ворогом. У душі курінного отамана вирують справжні пристрасті. Кирило Тур виявляє велику жертовність і силу духу, намагаючись урятувати Сомка; він чинить благородно з Петровою нареченою - рятує Лесю від Вуяхевича. Однак, на відміну від байронічного романтичного героя, цей образ не оточений ореолом таємниці, замість високих трагедійних регістрів у його характеристиці іноді звучать навіть бурлескні нотки - зокрема й у описі зовнішності: «...Здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за вухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані і аж до жупана ізвисли; очі так і горять, а чорні густії брови аж геть піднялися над тими очима». Вчувається в його характері й відлуння могутньої сили козацького племені з «Енеїди» І. Котляревського. Також образ Кирила Тура втілює сукупний могутній і непереможний дух запорозького козацтва.

Антиподом Якима Сомка в романі виступає Іван Брюховецький. Колишній джура1 Богдана Хмельницького стає на Січі кошовим отаманом завдяки хитрощам і підкупу запорожців: «Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє». Підступними методами він прагне добитися гетьманської булави. Для цього Іван вдається до політичного авантюризму. Саме завдяки доносові Брюховецького цар не призначив Сомка гетьманом. Іванець хитрий, мстивий і підступний, хоча вдало маскує власні інтереси, прикидається захисником простого люду й козаків-січовиків, називає їх «дітками», одягається, наче найбідніший сірома. Брюховецький увесь ніби зліплений з фальшу й облесливості. Коли ж йому вдається досягти мети, новоявлений гетьман змінює не тільки одяг: з погордою дивиться на тих, кого вчора називав «дітками», насміхається над старими січовиками, глумиться із власної обіцянки зробити всіх рівними. Важливу роль відіграє мова самого персонажа, опис його зовнішності (особливо - промовисті деталі, наприклад: «...Очі так і бігають - то сюди, то туди, і, здається, так усе й чигають ізпідтишка на чоловіка»), сприйняття очима інших, авторська характеристика й характеристика устами інших персонажів.

1 Джура - слуга у війську.