|
Його написала дівчина, з якою він колись зустрічався, і яку, як думав, утратив назавжди. Безпосередня, енергійна красуня, донька лісника Маня, яка жартівливо називала себе Сойкою, надіслала йому засушене сойчине крило. У листі дівчина згадувала їхні зустрічі, своє кохання до нього, надто лінивого егоїста, ревнощі до лісової пташки, яка зазвичай будила коханого раніше за неї. «Невже вона, та, яку я від трьох літ споминаю між помершими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течи громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?» Свого часу герой не оцінив чистого енергійного пориву дівчини, а втративши назавжди, відчув біль і смуток. Маня зізнається: «Тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка — то наша розлучниця. Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи». Сенс життя Марії полягав у пошуках щастя. Вона мріяла про різні світи, про волю, достаток, палке кохання. Її втеча з Генрисем, який виявився злодієм, не принесла щастя. Коли чоловіка було заарештовано, їй довелося звабити поліцмейстера, аби той допоміг звільнити крадія. Потім вона стала заручницею програшу свого чоловіка і перейшла у власність до російського магната. Долаючи численні виверти долі, Маня не може забути першого кохання і, згадуючи його як найсвітліший період життя, пише коханому, сподівається, що він не забув її. Доля жорстоко покарала дівчину за втечу і зраду. Наприкінці вона зрозуміла, що щастя було зовсім поруч. З далекого Порт-Артура, ніби з того світу, лунає голос: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов»....
|