Українська література 11 клас Авраменко (рівень стандарту)
- 4-12-2022, 13:57
- 436
| Слава Україні | Героям слава | ЗСУ | ДСНС | 103 | 102 | Обленерго | Лікарі | Вчителі | Українці |
Авангард — узагальнена назва мистецьких течій початку ХХ ст., що поєднали заперечення культурної традиції із творчою енергією, спрямованою на пошук нових засобів мистецького вираження. До основних течій авангарду належать футуризм, сюрреалізм, кубізм, абстракціонізм, конструктивізм. Автор — творець книжки, неповторного художнього світу. Алегорія (інакомовлення) — втілення певної абстрактної ідеї в конкретному образі тварини, рослини або предмета. Алюзія — натяк, що відсилає до певного сюжету чи образу, культурного явища, історичної події в розрахунку на проникливість читача, який може цей натяк зрозуміти. Афоризм — лаконічний влучний вислів. Байка — віршове або прозове алегоричне оповідання повчального змісту. Балада — ліро-епічний твір фантастичного, історико-героїчного чи соціально-побутового змісту з драматичним напруженим сюжетом. Вічні теми — літературні теми загальнолюдського значення (життя і смерть, добро і зло, любов і ненависть, людина і природа тощо). Гімн — піднесена, урочиста пісня програмового характеру, яка прославляє і звеличує кого-небудь або що-небудь. Гіпербола — перебільшення якостей людини, явища, предмета. Громадянська поезія — поетичні твори, у яких розкриваються соціальні й національні мотиви. Гротеск — літературний прийом, який будується на поєднанні несумісних явищ: фантастичного й реального, прекрасного й потворного, правдоподібності й карикатури.... |
... |
Уявіть світ, у якому існує лише «близький простір». Його сприймають на слух і дотик — це світ незрячих. Дім і робота, рух за чітко встановленими маршрутами, що їх визначають акустичні датчики. Сміх, радість і свобода зникли, стали пережитками. Мільйони людей багатоповерхового залізобетонного мегаполіса проводять у цьому «близькому просторі» своє життя. Державне Об'єднання переконує: жодного «далекого простору» не існує. Він є породженням хворобливої уяви тих небагатьох, кого треба примусово лікувати. І за цим пильно стежить Міністерство контролю. Роман Я. Мельника має ознаки антиутопії — літературного твору, що критично осмислює гіпотетичне майбутнє. Зазвичай вона є протилежністю іншого жанру — утопії, що малює досконалу країну мрій. В антиутопії автор звертає увагу на реальні проблеми, прагне передбачити (часто за допомогою фантастики) небезпечні наслідки певних суспільних процесів. Світової популярності набули романи-антиутопії «1984» Джорджа Орвелла та «Дивний новий світ» Олдоса Гакслі. Окрім Я. Мельника, у сучасній українській літературі жанр антиутопії з успіхом засвоїв Т. Антипович (романи «Мізерія», «Хронос»).... |
Роман «Андріївський узвіз» автор назвав «фантазією на тему однієї людини». А ще пояснив суть свого задуму: «Епіграфом до цього твору я взяв би слова данського філософа Сьорена К'єркегора, який сказав, що жити можна, лише якщо дивитись у майбутнє, а зрозуміти життя можна, тільки якщо рухатись у протилежному напрямку. Цим і займається герой твору». Відповідно до задуму й скомпоновано весь роман. Уже немолодий і дуже втомлений життям чоловік, потрапивши в день Києва на Андріївський узвіз, раптово непритомніє: «Біль зник, а з'явився спокій дивної щільності й теплоти. Ніде не рухаючись, чоловік почав набирати висоту. Звідти, де він опинився, було все як на долоні — перспективно й відсторонено». У маренні герой роману прагне зрозуміти власне життя: перегорнути назад його сторінки й зупинитись на важливих, «пам'ятних» місцях.... |
Галина Пагутяк про свої ранні твори написала таке: «Книга «Потрапити в сад» містить рідкісний для мене жанр оповідання. Їх дуже важко писати, це надзвичайне напруження сил». «Потрапити в сад» продовжує традицію, започатковану в нашій літературі В. Стефаником. Твір невеликий, а герої, прості люди, окреслені виразними штрихами. Хворий на епілепсію Грицько, який живе з того, що заробляє грою на гармошці в електричці. Його приятель Микольцьо — самотній чоловік із хворим, але добрим серцем. На перший погляд — бідолахи, яким не пощастило в житті. А хтось таких просто не помітить — не вважатиме вартими своєї уваги. Але авторка їх помічає й виділяє їхні доброту, гідність, людяність, здатність співчувати і мріяти. Ось і в Грицька є своя заповітна мрія — потрапити до привокзального саду. Шкода лише, що сад недоступний — за високою огорожею. Може, тому героя й хвилює ця мрія: в уяві гармоніста сад стає бажаним місцем для спочинку втомленої душі. Авторка зізналась, за яких обставин виникла новела: «Я мала видіння про сад посеред гамірного міста, як острів, що його омиває суєтне життя».... |
Сергій Вікторович Жадан народився 23 серпня 1974 року в місті Старобільську на Луганщині. Закінчив Харківський педагогічний університет. Пише поезію і прозу. Автор низки книжок, серед яких «Генерал Юда», «Цитатник: вірші для коханок і коханців», «Пепсі», «Ефіопія», «Вогнепальні й ножові», «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Інтернат». В одному з інтерв'ю С. Жадан зізнався: «Мистецтво — це така штука, де, безперечно, потрібні знання, освіта і досвід, але інтуїція потрібна не меншою мірою». Він і сам у поезії покладається на інтуїцію, яка підказує йому красиві та влучні образи. Ось як у вірші «Музика, очерет...»: комети, ріки, міста, вії, «печальний голос», плач, «поїзд твоїх химер», «різний сніг» — і, звичайно, «тихо росте душа». Як іще краще й доступніше написати про кохання? А ось балада «Смерть моряка річкового флоту...» — про кохання і смерть. У художньому просторі твору панує ірраціональна сила фатуму. Немає щастя морякові річкового флоту в непривітному світі, і так хочеться втечею притлумити біль любовної драми — повз «мерехкі електричні турбіни» ризикованим шляхом «на обважнілі одеські тумани» та «скумбрії плавники пурпурові», ну і, звичайно, «на вірну смерть». А десь за його такою бажаною жінкою й за «міддю в її волоссі» плачуть, ні більше ні менше, аж цілі «риболовецькі артілі». Років зо двісті тому інший харківський поет-романтик Л. Боровиковський написав баладу «Розставання». Там, звичайно, не про моряка річкового флоту, а про козака, який покинув дівчину, скорившись волі фатуму: «Блудить, літає козаченько в полі: / Козацька охота гірше неволі». Сучасний поет романтичні кліше й стереотипи осмислює іронічно, залучає їх до процесу постмодерністської гри, немов балансує на межі щирості й пародіювання. У такий спосіб творчі здобутки митців доби романтизму стають продуктивним чинником сучасної української поезії.... |
Замолоду я був дуже ліричним, писав гарні любовні вірші. Не хочу хвалитися, але це правда. Я і далі пишу лірику. Мене нещодавно запитали в інтерв'ю, чи не страждає Ірванець внутрішньо, що він не визнаний лірик, а його сприймають, як сатирика. Ні, не страждаю. Мене влаштовує цей мій соціальний образ, я є такий. Я гуморист, дотепник, чоловік із гострим словом, а те, що я пишу красиві ліричні вірші, знають ті, кому треба знати. Олександр Ірванець • І ЩЕ РАЗ ПРО ПОЕЗІЮ («ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ») Кожен поет просто мусить хоч раз висловитись про поезію, але бажано так, щоб авторитетно й оригінально, без повторів. Важко це — не повторюватись. Ось поет О. Ірванець обрав форму послання до умовного автора й виконавця естрадних пісень (таких у Франції називають шансоньє). А щоб підтримати французький (емоційний і вишуканий?) колорит, ще й про Квазімодо згадав. Чому про нього? Можливо, тому, що цей герой роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» відомий багатьом. Дзвонар Квазімодо втілює тут чулу душу: він через гучні дзвони втратив слух, тож і покладався в усьому на своє добре серце. І сентиментальному «французькому шансоньє» таки дістається на горіхи від українського поета: «Скажи, кому твоя заревана / Душа потрібна, ну, кому?..». Та й сам український автор нарікає: колись теж марнував свою поетичну щирість («Про що кричав? Кому кричав?»).... |
Оксана Стефанівна Забужко народилась 19 вересня 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Дириґент останньої свічки», «Автостоп», «Новий закон Архімеда», романів «Польові дослідження з українського сексу», «Музей покинутих секретів», низки повістей, оповідань, есеїв. • Я наперед поважаю свого читача. І зрештою виявляється, що він і знаходиться. <...> Я сама найбільше люблю читати тих авторів, у яких можу чогось навчитися, чого я не знаю, чим не володію. І це саме стосується і живого спілкування — мені, наприклад, завжди цікаво з людьми інших професій, з інших сфер, від моряків, рибалок і льотчиків починаючи і закінчуючи носіями зовсім вузько спеціалізованого знання. • Я коментую тільки ті питання, в яких я маю власну думку, за яку я відповідаю, в яких я маю що сказати. І це є нормальна відповідальність письменника за виношене ним слово. • Письменницька робота в суспільстві — це робота в режимі включеного спостереження. Ви маєте слухати, як говорять люди. Ви маєте ловити з повітря, що вони говорять, ви маєте постійно перебувати в терені біжучого досвіду і живої мови. Ви маєте постійно підслуховувати. Ви — постійно увімкнений диктофончик. Це письменницьке око, яке ловить оці уривки живої мови з повітря, які одночасно діагностують якісь певні суспільні настрої, певні суспільні проблеми..... |
Ю. Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Пісні для мертвого півня», «Листи в Україну», романів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця», «Коханці Юстиції». Пише публіцистику та есеї. Письменник про себе • Я переконаний, що досягнення в культурі починаються з окремо взятих людей. Без індивідуальностей культура нічого не варта. • Я думаю, що найкращі книжки — не ті, які пояснюють, а ті, які запитують. І що не існує однієї найкращої книжки. Книжки стають цінністю лише в сукупності, коли їх, «найкращих», багато й вони починають якийсь такий діалог між собою на багато-багато голосів. І вони між собою сперечаються, полемізують, сваряться — але десь у чомусь і погоджуються. Й це вже особиста справа кожного окремого читача — добирати собі цю найкращу книжкову компанію, нічого не нав'язуючи іншим.... |