Войти
Закрыть

Микола Хвильовий (1893—1933). Між фанатизмом і людяністю («Я (Романтика)»)

11 Клас

Новела — малий епічний жанр, за обсягом подібний до оповідання, що вирізняється змістовою парадоксальністю, драматизмом та наявністю незвичайного, нерідко непередбачуваного фіналу. Новела М. Хвильового психологічна. Вона підпорядкована авторській настанові на виділення гіпертрофованого «Я» головного героя. Сюжетний складник твору відсувається на задній план, натомість основну увагу зосереджено на розкритті психічних станів розколотої особистості («я чекіст, але я і людина»). Дійсність показано через внутрішній світ персонажа — активного учасника революційних подій — у момент його найвищого психологічного напруження («мої мислі — до неможливості натягнутий дріт»). Почасти цим пояснюється уривчастість викладу та певна хаотичність у відтворенні думок та емоцій. При розкритті внутрішнього світу героя автор застосував виражальні можливості імпресіонізму. Представники цього напряму прагнули не просто зобразити реальність, а передати суб'єктивні враження від неї. Із цією метою й розробили особливу художню техніку: внутрішнє життя людини подавали як своєрідний «потік свідомості». Не випадково «Я (Романтика)» має присвяту «Цвітові яблуні». Таку назву («Цвіт яблуні») імпресіоніст М. Коцюбинський дав одній зі своїх новел: побудував її майже цілком на основі драматичних переживань головного героя. За допомогою цієї присвяти М. Хвильовий вказав на особливості власної манери, так само заснованої на відображенні «внутрішнього життя» персонажа....
0 Переглянути

Микола Хвильовий (1893—1933)

11 Клас

Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянці на Харківщині (нині місто Сумської області). Здобувши початкову освіту, вступив до Богодухівської гімназії, з якої був виключений у п'ятому класі. 1916 року екстерном склав гімназійні іспити й отримав диплом, що підтверджував середню освіту. Тоді ж потрапив до війська, брав участь у бойових діях під час Першої світової війни. А вже влітку 1918 року організував повстанський загін на Харківщині. Остаточно визначився в політичних симпатіях — вступив до комуністичної партії України. Навесні 1921 року М. Хвильовий перебрався до Харкова, тодішньої столиці. Написав і видав поему «В електричний вік» та збірку «Жовтень». Відтоді часто друкував свої твори в періодиці. Окрім збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії», опублікував ще й книжку новел «Сині етюди» (1923). Входив до мистецької організації «Гарт». Новий етап у творчості М. Хвильового розпочався 1925 року, коли з його ініціативи було засновано літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ. Ця організація об'єднала частину українських письменників, які на той час жили в Харкові, — П. Тичину, Ю. Яновського, М. Куліша, А. Любченка, М. Бажана, О. Довженка, М. Йогансена, О. Слісаренка, Ю. Смолича та ін. Тоді М. Хвильовий написав нові прозові твори, що здобули визнання читацької аудиторії: «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович»....
0 Переглянути

В. Домонтович (Віктор Петров) (1894—1969). Філософський вимір кохання («Дівчина з ведмедиком»)

11 Клас

Чи годиться в одному творі поєднувати разом кохання й філософію? І яким тоді буде твір: любовним чи філософським? Виявляється, таке незвичне поєднання цілком можливе в інтелектуальному романі. Уперше до цього жанру звернулись німецькі автори Томас Манн («Чарівна гора») і Герман Гессе («Гра в бісер»). Саме вони розробили роман, який передбачає наявність головного героя-інтелектуала та містить складні теоретичні роздуми й висловлювання, що зіставляються з конкретними життєвими ситуаціями. У нашій літературі одним із засновників інтелектуального жанру був В. Домонтович. В інтелектуальному романі «Дівчина з ведмедиком» зображено українську дійсність 1920-х років. Це час стрімких перетворень, коли на зміну попередньому століттю з його спокійним плином життя приходить динамічна модерна епоха ХХ століття. Революція суспільних відносин спричинила злам у побуті й людських взаєминах. Старий світ зіткнувся з новим: нове швидко ширилось, але попередня доба ще нагадувала про себе. Межа епох проходила через людські долі й драматично визначала життя багатьох українців. Головний герой Іполіт Варецький за своїм вихованням цілком належить ХІХ століттю. Він опиняється на межі двох світів: єднальною ланкою стає кохання до набагато молодшої за нього Зини Тихменєвої. Двоє живуть в одному часі, але насправді належать до різних епох, а отже, мають відмінні погляди на кохання і шлюб. Він живе у світі патріархальних умовностей, натомість Зина — людина нової доби. Дівчина відмовляється від шлюбу, бо сприймає його як непотрібну угоду, що вбиває почуття, зводить їх до рівня буднів: мовляв, кохання поступово зникає, а взаємини перетворюються на обтяжливу звичку....
0 Переглянути

В. Домонтович (Віктор Петров) (1894—1969)

11 Клас

Віктор Платонович Петров (літ. псевдонім — В. Домонтович) народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі (тепер — м. Дніпро) у сім'ї православного священика. Навчався в Холмській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету. За наукові успіхи одержав пропозицію залишитись професорським стипендіатом, після реорганізації університету в Інститут народної освіти був аспірантом цього інституту. Під час Другої світової війни разом з Академією наук В. Петров був евакуйований до Уфи, де працював ученим секретарем Інституту суспільних наук. Однак невдовзі опинився в окупованому німецьким військом Харкові, працював редактором журналу «Український засів». Після війни В. Петров перебував на території Німеччини, входив до правління літературної організації МУР (Мистецький український рух). Тоді побачили світ його романи «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту», вийшла низка оповідань. А навесні 1949 року В. Петров уже був у Москві, працював в Інституті археології. 1956 року переїхав до Києва. Помер В. Петров у червні 1969 року. Коментар фахівця Талановитий і різнобічний вчений, незрівнянний ерудит, один із найяскравіших українських інтелектуалів XX сторіччя Домонтович, однак, у своїх романах демонструє обмеженість і несамодостатність інтелектуального пошуку й раціонального знання, розкриває ірраціональність історії й людської поведінки....
0 Переглянути

Прозове розмаїття 1920-х років

11 Клас

Сама доба визначила тематику прози 1920-х років: соціальні суперечності й боротьба між різними суспільними силами, перетворення в українському селі, зміни в місті, у родинних стосунках, узагалі формування нового побуту. У центрі уваги перебувало становлення української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції й активно утверджувала себе. Ключовою проблемою, яку осмислювали прозаїки, було змагання нового зі старим, віджилим і консервативним, усім, що заважає розкріпаченню людської особистості. Особливу увагу письменники цієї доби приділяли національній проблемі, шляхам подальшого розвитку народу, питанням мови й культури. Митці також зверталися до осмислення морально-етичних проблем, а саме: громадянського обов'язку й особистого інтересу, загальнолюдських і класових цінностей, колективного й індивідуального, революційного фанатизму, стосунків у родині й конфліктів між поколіннями тощо. Нерідко порушували й суміжні філософські проблеми: добра і зла, сенсу життя, вибору, життя і смерті. У першій половині 1920-х років переважали малі епічні жанри: оповідання, новела, нарис, фейлетон. У них з'явились породжені революцією людські типи зі своїми життєвими уподобаннями, прагненнями й ідеалами. Набули поширення психологічні новели (М. Хвильовий, Г. Косинка), оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний, А. Любченко), гумористичні й сатиричні твори (Остап Вишня)....
0 Переглянути

Іван Багряний (1906—1963). Лишатися людиною («Тигролови»)

11 Клас

У 30-х роках минулого століття сотні тисяч українців перебували в радянських тюрмах і концтаборах. Комуністична влада прагнула зламати волю народу, перетворити людей на заляканих і покірних. Розповідь про ці страшні події автор «Тигроловів» поєднав з особистими враженнями, адже за національні переконання він і сам побував на засланні. На Далекий Схід потрапив не з власної волі. У чужому краї несподівано зустрів українських переселенців, які освоювали ці землі ще з ХІХ століття. За переписом 1926 року там виявилось понад триста тисяч українців. Місцем їхнього компактного проживання став Зелений Клин. На засланні письменник збагатився новим життєвим досвідом. Він щиро полюбив мужніх людей, котрі займались небезпечним мисливським промислом. Можливо, тоді й виник задум роману. А коли настав час його втілити, то робота пішла дуже легко й забрала лише чотирнадцять днів: «Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником...». Твір побачив світ 1944 року в журналі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». На літературному конкурсі у Львові він здобув перше місце. Після переїзду до Німеччини автор підготував нову редакцію роману й змінив назву на «Тигролови». Твір швидко здобув популярність. Уже за кілька років по тому його було видано англійською, нідерландською та німецькою мовами. Читаємо взірці української художньої літератури Прочитайте або поновіть у пам'яті твір Івана Багряного «Тигролови». Порівняйте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника. У розділі «Віртуальна бібліотека» електронного додатка до підручника ви знайдете повний текст твору, а в розділі «Читацький практикум» — завдання для аналізу тексту....
0 Переглянути

Іван Багряний (1906—1963)

11 Клас

Творчістю захопився в шкільні роки. Мріяв про літературну кар'єру, спершу входив до мистецької організації «Плуг». Був близький до літературного об'єднання МАРС. Публікував свої твори в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях». Видав поетичну збірку «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», «Ave Maria», п'єсу «Бузок», роман у віршах «Скелька». За літературну творчість навесні 1932 року І. Багряний потрапив до в'язниці, а потім на заслання. Майже п'ять років провів на Далекому Сході. Після втечі був заарештований. 1940 року через хворобу вийшов на волю й повернувся до рідної Охтирки. Під час Другої світової війни виїхав до Галичини, брав участь у роботі українського підпілля. Тоді й написав роман «Тигролови». 1945 року емігрував до Німеччини. Виступив із памфлетом «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», у якому гостро засудив тоталітарну радянську владу. В еміграції провадив політичну й журналістську діяльність. Брав активну участь у «Мистецькому українському русі». Тоді написав романи «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою», повісті «Розгром», «Огненне коло». Останні роки життя І. Багряний провів у лікарнях та санаторіях. Помер 25 серпня 1963 року....
0 Переглянути

Євген Маланюк (1897—1968). З вірою в перемогу («Уривок з поеми»)

11 Клас

Назва твору «Уривок з поеми» підкреслює, що боротьба за волю ще триває. Адже вірш написано 1924 року, коли вже минув перший пекучий біль поразки національно-визвольних змагань і настав час прийняти цю подію не лише як утрачений шанс відродити державу, а як один з етапів на шляху до безсумнівної перемоги в майбутньому. І тоді «поему» буде завершено. Автор проводить лінію спадкоємності в боротьбі українців за незалежність. І він сам учасник цієї боротьби, гордий «праправнук січовика». Недарма й епіграф дібрав відповідний: слова бельгійського поета Еміля Верхарна — «Je suis un fils de cette race...» («Я син своєї раси...»). Дослідник В. Панченко відзначив: «Противник матеріалізму, Євген Маланюк вірив у Дух і Волю, тому й узявся за божевільно складне завдання: «перекодувати» українську вдачу, сформувати нового українця, випекти з його душі комплекси раба-малороса, породжені хворобами бездержавності». Поет послідовно вибудовував тяглість традиції воїнів, тому й з української історії вирізнив лінію визвольної боротьби: згадав запорожців, воїнів Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепу, повстанців-гайдамаків та їхніх лідерів Максима Залізняка й Івана Гонту. Свобода понад усе, ліпше загинути в боротьбі, але не миритися з рабством. Саме такою є життєва філософія «раси» воїнів, що з нею ототожнив самого себе автор поезії....
0 Переглянути

Євген Маланюк (1897—1968). Есей «Малоросійство»

11 Клас

Є. Маланюк прагнув доносити свої погляди до української громади не лише за допомогою поетичного слова, а й шляхом безпосереднього обговорення дискусійних питань. Для цього часто звертався до жанру публіцистичної статті — невеликого прозового твору на злободенні суспільні теми. Такою публіцистичною статтею є «Малоросійство» (1959). Ця стаття поєднала риси наукового (наявність узагальнень, прикладів, аналогій) та публіцистичного (емоційність, гострі оцінки) стилів. А за художньою організацією «Малоросійство» можна визначити ще як есей — твір, що містить індивідуальні роздуми й не претендує на вичерпність у розкритті теми. Є. Маланюк описав малоросійство як «історичну хворобу», спричинену довготривалою відсутністю власної держави. І ця хвороба, на думку автора, найбільше вразила українську інтелігенцію, котра «мала виконувати роль мозкового центру нації». Малоросійство — це «тотальна капітуляція» в обстоюванні національних прав: «Капітуляція ще перед боєм». Пояснюючи думку, Є. Маланюк наводить і приклади: «Майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі — були наявні»....
0 Переглянути

Євген Маланюк (1897—1968). Ностальгія («Під чужим небом»)

11 Клас

Польща, Чехословаччина, знову Польща, Німеччина, США. У цьому переліку країн для політичного емігранта Є. Маланюка не було України, точніше, вона являлась йому лиш у снах і спогадах. Ліричний роздум «Під чужим небом» доволі чітко поділяє простір на «там» і «тут». «Там» рідні херсонські степи, луки, поля, вітряки, річка Синюха, молодість, батьківська хата і старенька мати. А «тут» бруківка й вулиці тісних міст, що ніколи не стануть рідними. Там батьківщина, а тут — чужина. Символічний образ перекотиполя якнайкраще відображає стан ліричного героя-емігранта: людини з утраченим корінням, залежної від «вітрів» буремної доби. І на чужині він лиш «убогий митар», утомлений кочовим життям. Біль, розчарування, переживання розлуки — таким є душевне буття вигнанця, який вимушено «спалює роки» свого життя «під чужим небом» далеко від рідної домівки й майже без надії на повернення....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 202 203 204 205 206 207 208 209 210 ... 229
Назад

Навігація