|
Олекса Стороженко народився 24 листопада 1806 р. в с. Лісогорах Чернігівської області в родині дрібного поміщика. Дитинство майбутнього письменника минуло на Полтавщині. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в «благородному пансіоні» при губернській гімназії в м. Харкові. Виданий йому атестат засвідчує, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, історію та географію. Майже тридцять років О. Стороженко перебував на військовій службі, пройшовши шлях від унтерофіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полках. Здебільшого служив в Україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому він добре вивчив життя та побут селянства в Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця. О. Стороженко був енергійною людиною з міцним здоров'ям і силою. За власним свідченням, «згинав двогривенні й носив на гору десять пудів», хоча в останні роки життя дедалі частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу він віддавав грі на віолончелі, добре малював і ліпив. О. Стороженко помер 18 листопада 1874 р. на своєму хуторі. Похований у м. Бресті (Білорусь). СКАРБ Оповідання Був собі чоловік і жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора із садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Уже Павлусь був чималий пахолок1, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знову рот роззявлює. Усю зиму й осінь із хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знову не пускає: «Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба в неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти...
|