|
Читати й писати хлопець навчився вже в 5 років. Мовою спілкування в родині була російська, батько говорив українською тільки із селянами, удома ж цурався рідної мови, уважаючи її мужицькою. Тринадцятирічний Борис у батьковій скрині випадково знайшов «Кобзар». Відтоді поезія Т. Шевченка зачарувала хлопця й стала для нього особистим Євангелієм. Цікаво, що бабуся по батькові доводилася двоюрідною сестрою Г. Квітці-Основ'яненкові. У маєтку родини Грінченків часто збиралися освічені люди, гостював тут відомий байкар П. Гулак-Артемовський. Борис здобув ґрунтовну домашню освіту — спочатку його навчав батько. До вступу в гімназію готував репетитор, студент Харківського університету, який виявився членом підпільної організації народників. Побачивши зміни в поглядах сина, батько відмовився від репетитора, але було вже пізно: свій вплив на підлітка той зробив. Протягом 1874-1879 рр. хлопець навчався в Харківській реальній школі. Цей престижний на той час навчальний заклад давав добрі знання й відкривав перспективу для навчання в університеті. Під впливом Шевченкового слова Борис почав писати й сам — звісно, українською. Для однокласників він «видає» україномовний журнал. Юний автор пише вірші, драми, критичні розвідки, навіть складає «Словар український». Але з п'ятого класу (у 15 років!) його виключили й ув'язнили через зв'язки з підпільною народницькою організацією. Поліція затримала Бориса, коли він ішов на заняття; у його портфелі знайшли видані в Женеві М. Драгомановим заборонені брошури. Харківський губернатор зробив усе для того, аби змусити батька зненавидіти сина: він дорікав Дмитрові Грінченку, що син дворянина поширює крамолу в суспільстві. Розлючений батько приходив до ув'язненого сина й вимагав від нього видати імена спільників, бив його, не давав води, переводив у найгірші камери, а в сильні морози наказував робити в них протяги. Борис Грінченко зізнався лише тоді, коли довідався, що його ідейні побратими вже виїхали з країни....
|