Войти
Закрыть

Сучасна поезія. Василь Герасим'юк (нар. 1956 р.)

11 Клас

У поезії Василя Герасим'юка «Чоловічий танець» ідеться про гуцульський танець аркан. Колись аркан вважався головним елементом посвячення: після цього обряду легінь ставав повноправним членом громади, мав право одружуватися, діставав право голосу у вирішенні громадських справ. Проте В. Герасим'юкові йдеться про переосмислення ритуальних жестів. Для поета аркан - це вир життя, де поруч із тобою можуть опинитися розбійник або месія. Біблійні образи у вірші відбивають труднощі вибору молодого чоловіка, який мусить від певного часу покладатися тільки на себе й починає відповідати за дорогих йому людей. «Василь Герасим'юк - непростий поет. Вірші його нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру, натяки, алюзії, символи. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти». Олексій Бик «Це танець, у якому кожен відповідає один за одного, кожен тримається один за одного. Цей танець постає як алегорія одного з етапів духовного шляху, що його має пройти кожна особистість»....

Сучасна поезія

11 Клас

Сучасна українська поезія (1980-2010-ті рр.) представлена великою кількістю надзвичайно талановитих митців, різноманітністю стилів, а також знаковими книжками віршів, які ще обов'язково ввійдуть у золотий фонд нашого національного красного письменства епохи зламу століть. «Вісімдесятники» зробили те, що не встигла зробити когорта «розстріляного відродження»: вони свідомо стали на прю з тоталітарною системою, і цей політичний монстр зазнав остаточної поразки. «Поети-вісімдесятники повернули віршеві його істинне призначення і смисл, який - не поза віршем, а в ньому самому, диктується не добрими намірами чи політичною кон'юнктурою, а законами розвитку самої мови, які скасовують наперед заготовлені рішення». Ігор Римарук Сучасні поети частіше використовують верлібр, експериментують із мовою. Поезія кінця ХХ ст. позначена інтересом до бароко. Зокрема, йдеться про поетичні групи «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), «Лу-Го-Сад» та «Пропала грамота». «Своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу» групи «Бу-Ба-Бу» стало угруповання «Червона фіра» (Харків, 1991), куди в юності входив Сергій Жадан. Як вважає критик Ігор Бондар-Терещенко, це літугруповання постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду1 початку 1990-x рр....

Сучасна українська література у стильовій множинності

11 Клас

Кожне покоління митців мріє і навіть вважає першорядною місією власною творчістю розпочати нову еру в історії національного красного письменства. ХХ ст. засвідчило, що більшовицький режим безапеляційно й жорстоко розправився з усіма літературними талантами, причому насамперед тими, хто орієнтувався на Європу, а після дискусії у 1920-х рр. і численних арештів, ув'язнень і розстрілів митців офіційно заборонив автономні угруповання письменників, об'єднавши їх у єдину організацію літераторів - Спілку письменників СРСР (1934). Таким чином покоління «розстріляного відродження» виявилося чи не останніми митцями на барикадах спротиву тоталітарному сталінському режиму в літературі й мистецтві (насамперед театрі, кінематографі, малярстві). І модернізм у його розквіті в українській літературі, як і загалом в усіх літературах народів СРСР, захлинувся кров'ю бунтарів, причому насамперед найбільш непідкупних і найталановитіших. Метод соціалістичного реалізму надалі вимагав єдиного: повного підпорядкування талантів політиці КПРС, сповідування митцями її ідей. Закономірно, що ані про УНР, ані про Голодомор у 1930-х рр., ані про національно-визвольний рух на українських теренах в роки Другої світової війни, ні про виступи дисидентів на сторінках художніх книг не могло бути й мови. Але не тільки тематика й проблематика були обмежені визначеними маяками. Історія України також опинилася під забороною, тому й історична художня література, зокрема романістика, розвивалася упівсили, в дозволеному вузькому коридорі інтерпретацій....

Ервін Умеров (1938—2007)

11 Клас

Ервін Умеров народився в с. Яні-Сала (нині - Новопілля) Куйбишевського району Кримської АРСР у родині вчителів. У 6-річному віці разом із батьками хлопчик був депортований у спецпоселення Папасан в Узбецькій РСР. Після закінчення школи Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім - інспектором районного статистичного управління. Тоді ж почав публікуватися в газетах Узбекистану. Його перша серйозна публікація - у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», надрукованій 1959 р. в Москві видавництвом художньої літератури Узбецької РСР. Перебуваючи в Узбекистані та Москві, зумів видати майже 50 власних художніх книжок, перекладаючи їх із кримськотатарської мови російською, окремі - узбецькою. Проте всі твори спочатку виходили друком кримськотатарською: «Хай завжди буде сонце» (1970), «Друга наречена» (1976), «До зірок» (1983), драма «Ураган» (1991). «Ця збірка - перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників. Вихід такого збірника після 15 років забуття можна було би розглядати як позитивний факт. Проте... на титульному аркуші, в пропозиції "переклад з кримськотатарської мови” перша частина слова ("кримсько-”) була заретушована друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім "кримські татари” відсутній. Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, депортацію і те, що є такий народ - "кримські татари”». Гульнара Бекірова...

Кримськотатарська література

11 Клас

Друга світова війна і масове повоєнне виселення з рідної землі суттєво вплинули не тільки на статус і долю, а й на красне письменство, мистецькі й культурні здобутки кримських татар. Із-поміж багатьох літератур етносів і народів ХХ ст. насамперед кримськотатарська за часів СРСР зазнала чи не найбільших утисків, навіть втратила першу частину назви національно-територіальної належності. Причина - сталінська депортація кримськотатарського народу з Криму. Термінове виселення почалося вдосвіта 18 травня, а завершилося о 16:00 20 травня 1944 р.; проводили його силами 32 тисяч озброєних представників військ НКВС. Згідно з офіційними рапортами, на півострові не залишилося жодного кримського татарина. Від депортації не звільнили навіть членів Комуністичної партії й тих радянських офіцерів чи солдатів, чиї подвиги на війні не підлягали жодним сумнівам. Дорога й умови транспортування на чужину виявилися настільки важкими, що на місце переселення з вивезених 228 392 осіб прибули тільки 183 155. Причиною депортації історики називають пов'язаність нації з Туреччиною, яку СРСР розглядав як потенційного суперника й готувався до війни з нею за протоки Босфор і Дарданелли. Загалом у республіки Середньої Азії (Узбекистан, Таджикистан та Киргизстан), Північне Приуралля (Марійська АРСР, нинішня Пермська область) і Сибір 70 ешелонами товарних вагонів було вивезено 191 044 кримських татарина. У спецпоселеннях вони жили під контролем озброєної охорони, усі без винятку постійно мусили відмічатися....

Валерій Шевчук (нар. 1939 р.)

11 Клас

Валерій Олександрович Шевчук сповідував барокові норми в ХХ ст. і продовжує ці традиції у ХХІ, наголошуючи: «Бароко - не італійське, не польське, а власне українське - автентичне і водночас частина європейської культури». Специфічне барокове світосприйняття, що втілюється у композиції твору, - наскрізна течія української літератури від давніх часів і до сьогодні. Химерний роман - прозовий жанр, у якому розповідається про неймовірні події, реальне поєднується з фантастичним, а засоби іронії, гротеску і театральності - з елементами фольклорної та міфологічної поетики. Українській химерно-гротескній прозі притаманні яскрава національна своєрідність та неповторний колорит. Творчість В. Шевчука літературознавці ділять на три періоди: 1) кінець 1960-х рр.: роман «Набережна, 12» (1968), рукопис повісті «Середохрестя», перший варіант повісті «Мор» (1969), книга «Вечір святої осені» (1969); 2) «важкі 1970-ті» - початок 1980-х рр.: рукописна п'єса «Сад», роман «Дім на горі» (1983), рукопис роману «Три листки за вікном», за який 1988 р. отримав Державну премію УРСР ім. Тараса Шевченка, а 1991 - Премію фундації Антоновичів; 3) найплідніший період, кінець 80-х рр. ХХ ст. - до сьогодні: «Птахи з невидимого острова» (1989), «Мисленне дерево» (1986), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Біс плоті» (1999), «Срібне молоко» (2002) та багато інших унікальних оповідань, повістей і романів. Вдумливий дослідник епохи бароко і невтомний борець за соборну Україну В. Шевчук іще в радянські часи, що не сприяли зверненню до національно-історичних тем, зміг модернізувати староукраїнську версію Конституції 1710 р. Пилипа Орлика і надрукувати її 1990 р. в газеті «Літературна Україна»....

Роман Іваничук (1929—2016)

11 Клас

Дух непокори жив у Романовій душі змалечку. Його старший брат був засуджений до каторжних робіт за участь в УПА. Романа виключили зі Львівського університету за те, що постійно ходив у вишиванці. Довелося зголошуватися на службу в армії, а за три роки поновлюватися у студентських лавах. «Я - найщасливіша людина у світі, бо дожив і працюю вже 10 років у незалежній Україні». Роман Іваничук Письменник починав творчий шлях як майстер «малої» прози - новеліст, а пізніше став одним із найкращих романістів. Історичній романістиці Р. Іваничук віддав 35 років життя, але зізнавався, що на папері «найтяжче епоху реконструювати», адже історичний твір не може мати вигляд художнього фото давно минулої і вже мертвої епохи. Герої та події мають поставати перед читачами в контексті нинішніх проблем, інакше твір не буде цікавим, а перенасичення мови персонажів застарілою лексикою зробить текст важким для читання. Водночас колорит, лексеми-історизми, події, справжність яких засвідчили історики, мають працювати на творчу уяву автора і його важливого співавтора - читача. У творчій спадщині Р. Іваничука історичних романів багато: «Мальви» (написаний 1965-1967; опублікований 1968), виданий вдруге під назвою «Яничари»; «Черлене вино» (написаний 1974-1976; опублікований 1977); «Манускрипт з вулиці Руської» (написаний 1976-1978; опублікований 1979); роман «Вода з каменю» (написаний 1978-1981; опублікований 1982); «Саксаул у пісках»; «Четвертий вимір» (написаний 1980-1984; опублікований 1984); «Журавлиний крик» (написаний 1968; опублікований 1988); «Бо війна війною» (опублікований 1989); «Орда» (опублікований 1992)....

Павло Загребельний (1924—2009)

11 Клас

Павла Архиповича Загребельного називають найвидатнішим українським історичним романістом. Уславили його романи «Диво» (1968), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983), за якими покоління 70-80-х рр. ХХ ст. студіювало українську історію. За романи «Смерть у Києві» і «Первоміст» 1974 р. П. Загребельний отримав Державну премію УРСР ім. Тараса Шевченка. У творчому доробку письменника є і художні тексти, які не вкладаються в жанровий різновид історичного роману, бо написані в модерному ключі (романи «Дума про невмирущого» (1957), «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960)). 1995 р. побачив світ роман П. Загребельного «Юлія, або Запрошення до самовбивства», у якому порушено чимало проблем, десятиліттями замовчуваних у СРСР, зокрема знущання радянських солдатів над німецькими жінками. Павло Загребельний написав сценарії до кінофільмів «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено - мін немає» (у співавторстві з О. Сацьким, Ю. Лисенком та П. Голубовичем (1966)), «Лаври» (1972), «І земля скакала мені навстріч» (1975), «Переходимо до любові» (1975), «Хто за? Хто проти? (1977), «Ярослав Мудрий» (1981, у співавторстві з Г. Коханом), «Розгін» (1983, у співавторстві з Г. Коханом і М. Резніковичем)....

Василь Земляк (1923—1977)

11 Клас

Вацлав Вацек (псевдонім - Василь Земляк) по батьковій лінії походив із Чехії, звідки у 1874 р. в Україну переселився прадід майбутнього письменника Йосиф Вацек. Окрім «Лебединої зграї» (1971) і «Зелених млинів» (1976), за які 1978 р. письменник був нагороджений Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка, а також повістей «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний брід» (1957), Василь Земляк був автором та співавтором кіносценаріїв, зокрема до фільмів «Люди моєї долини» (1960); «Новели Красного дому» (1963); «Дочка Стратіона» (1964); «На Київському напрямку» (1967); «Важкий колос» (1969); «Відвага» (1971); «Вавилон XX» (1980). Повість «Лебедина зграя» «Лебедина зграя» і «Зелені млини» Василя Земляка - це дилогія, адже події в обох творах відбуваються на тому самому місці з тими самими людьми або їхніми нащадками, лише в «Лебединій зграї» - у роки громадянської війни, а в «Зелених млинах» - за німецько-фашистської окупації. Назву першої повісті автор пояснює так: «І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та, як твердить тутешній філософ (Фабіян. - Прим. авт.), у годину випробувань вони й самі чимось схожі на лебедину зграю в дорозі. Чи, бува, не отим своїм підсвідомим прагненням до якогось справді незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кінця?»....

Олесь Гончар (1918—1995)

11 Клас

Олександр Терентійович Гончар (псевдонім - Олесь Гончар), на думку дослідниці літератури Надії Сологуб, - «письменник, у творчості якого постає його доба з усіма її проблемами і мова творів якого стала яскравою сторінкою в історії української літературної мови». Олесь Гончар був лауреатом двох Сталінських, Шевченківської та Ленінської премій, академіком, мав звання Героя Соціалістичної Праці, неодноразово був обраний депутатом Верховної Ради СРСР і України. Але саме він виступив проти манкуртського «Закону про мови в Українській PCP», збирав підписи на підтримку української мови, активно став на захист «шістдесятників». Не побоявся першим заявити про необхідність якнайшвидшого відновлення зруйнованого у перше десятиліття радянської влади Михайлівського Золотоверхого монастиря й очолив створену для цього комісію. Доклав письменник чимало серця й розуму і до відновлення Києво-Могилянської академії, збереження її як наукового й архітектурного центру. В останні місяці життя готувався написати свою лебедину пісню - твір про Голодомор 1932-1933 рр. Олесеві Гончару було присвоєно звання Героя України (посмертно). «Думаю про нього: він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий і в юності, й у високі свої літа». Дмитро Білоус Юність Олеся Гончара опалила війна. Зголосившись добровольцем на фронт, студент-третьокурсник Олесь Гончар разом з усіма документами й університетською відстрочкою від армії віддав і весь свій творчий доробок комендантові на зберігання, та у війну архів згорів. За три місяці боїв із 3200 студбатівців уціліло тільки 37, та й ті - зранені. У романі «Людина і зброя» митець писав: «Студбат стікав кров'ю». Він поклявся вшанувати пам'ять загиблих однокурсників: «Якщо залишуся живим, розповім про вас». Так війна стала для нього «другим університетом»....

Навігація