Ти вже знаєш, що територія України є Батьківщиною не тільки українців, але й інших народів, зокрема кримських татар (киримлян), караїмів, кримчаків. Різні народи мають свої мови, традиції й культуру. Але всіх об’єднують спільні цінності — любов до Батьківщини, пошанування родинних зв’язків, звичаї гостинності й толерантності. Переконайся в цьому, ознайомившись із кримськотатарською народною казкою «Золоте яблуко». Золоте яблуко (Скорочено) Жив колись давно падишах1, якого Бог обдарував трьома синами. Був цей правитель людиною сильною, войовничою і щороку боровся з кимось із сусідів. Ті, не знаючи, як угамувати свого войовничого сусіда, звернулися до Всевишнього і попросили, аби той послав на падишаха заспокоєння. Ніхто не знає — чи вплинули молитви сусідніх владарів, чи хвороба підкосила падишаха, — він осліп. Осліп і відразу перестав ходити на сусідів походами, повернув завойовані землі, вибачився перед сусідами і поклявся, що коли Бог допоможе йому позбутися сліпоти, він до останніх днів своїх житиме тихо й мирно. Минуло сім років, і на деревці з’явилося перше яблуко. З кожним днем наливалося воно соком. І не простим, а золотим. У той день, коли садівник мав зірвати яблуко і віднести його падишаху, воно зникло... Кожного наступного року падишах готувався скуштувати золоте яблуко, випробувати його цілющу силу, але щоразу невидимий злодій прихитрявся напередодні зробити свою чорну справу. Якось восени, коли яблуко ось-ось повинно було дозріти, падишах покликав старшого сина і наказав йому: — Тільки тобі я можу довірити оберігати золоте яблуко. Озброївся старший син і ввечері пішов вартувати. Всю ніч сидів під яблунею не заплющуючи очей, та варто було на світанку на якусь мить задрімати, як яблуко зникло. Наступного року падишах довірив охороняти яблуко середульшому сину. Той не тільки добре озброївся, а й обніс яблуньку високою колючою загорожею. Але й вона не допомогла. Варто було на мить задрімати — яблуко зникло!...
|