Тим не менше, саме Дж. Кеннану - наприкінці Другої світової війни раднику посольства США у Москві - судилося стати одним із головних архітекторів великого геополітичного протистояння, сенс якого він об’єктивно заперечував у власних спогадах. Адже в основу концепції «холодної війни» було покладено його телеграму держдепартаменту від 22 лютого 1946 р., яка складалася з восьми тисяч слів й нині відома як «меморандум Кеннана». У цьому документі Кеннан кваліфікував СРСР як загрозу і висунув концепцію протидії розповсюдженню комунізму шляхом стримування його всіма можливими засобами.

Така теза якнайкраще відповідала інтересам американського віськово-промислового комплексу. Адже на 1945 р. США досягли найвищого за свою історію рівня військової могутності. Військово-морські та військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і в найважливіших стратегічних пунктах. США монопольно володіли атомною бомбою. Якщо до Другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначала політика ізоляціонізму, то із зростанням економічної та військової могутності відбулася його кардинальна переорієнтація на військову силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій у всіх країнах світу. Оптимальною, під кутом зору правлячих кіл США, формою устрою міжнародних відносин був би «мир на американських засадах» - «Pax Americana».

Автор доктрини прожив довге життя. Пізніше він змінив свої погляди і вважав, що США і СРСР мають співробітничати задля збереження загального миру.

2. «Доктрина Трумена» і «План Маршалла». Основні принципи політики «миру на американських засадах» знайшли своє відображення у промові Г. Трумена на засіданні обох палат конгресу 12 березня 1947 р. Формально йшлося про надання економічної і військової допомоги проамериканським урядам Греції (де не вщухала спровокована Великою Британією громадянська війна) і Туреччини. Але насправді питання ставилося значно ширше. Трумен оголошував США своєрідним еталоном демократії, покликаним «допомагати вільнолюбним народам убезпечувати свої вільні інститути і свою територіальну цілісність» від «прямої або опосередкованої агресії». На практиці це започатковувало активне втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи навіть дуже віддалених територіально від них країн, а також підтримку будь-яких дружніх до США, у тому числі й антидемократичних, режимів. Ця теорія на довгі роки стала наріжним каменем американської зовнішньої політики і дістала назву «доктрини Трумена».

Комплекс будівель Центрального розвідувального управління США. Сьогоднішній вигляд.

25 червня 1947 р. конгрес ухвалив закон про національну безпеку, що вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони. Крім того, було створено Раду національної безпеки (РНБ) та Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), основним напрямком роботи якого мало стати збирання розвідувальної інформації. Проте у законі містилося положення, що дозволяло «виконувати обов’язки, пов’язані з розвідкою... за конкретними вказівками» РНБ. Саме цей пункт і створив можливість в подальшому безмежно розширити повноваження ЦРУ, надавши йому право проведення підривних операцій на території зарубіжних країн, аж до військових заходів, спрямованих на ліквідацію або послаблення існуючих там режимів.

Важливим інструментом реалізації «доктрини Трумена» стало здійснення цілого комплексу різноманітних заходів, що отримали назву «план Маршалла» - за прізвищем тодішнього державного секретаря США Джорджа Маршалла, який 5 червня 1947 р. з трибуни Гарвардського університету офіційно озвучив наміри влади США взяти активну участь у повоєнному відродженні Європи. План було затверджено конгресом 3 квітня 1948 р.

Дж. Маршалл.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. «Наша політика спрямована не проти якоїсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу», - твердив Дж. Маршалл. Така пропозиція не могла не викликати зацікавленість. Позиція СРСР із цього приводу знайшла своє відображення в телеграмі радянським послам у Східній Європі від 22 червня 1947 р. з побажанням, «щоб дружні союзні країни зі свого боку виявили відповідну ініціативу у забезпеченні своєї участі у розробці вказаних економічних заходів».

Наприкінці червня 1947 р. з метою обговорення деталей плану до Парижа прибув міністр іноземних справ СРСР В. Молотов. Він мав інструкції при обговоренні будь-яких конкретних пропозицій, що стосувалися американської допомоги Європі, заперечувати лише проти таких умов допомоги, «які могли б мати наслідком ущемлення суверенітету європейських країн або порушення їх економічної самостійності».

Проте у розпал тристоронніх зустрічей з представниками Франції і Великої Британії по лінії радянської розвідки було отримано повідомлення про закулісні домовленості англійського керівництва із заступником державного секретаря США Клейтоном у жодному разі не допускати участі СРСР у плані Маршалла і протидіяти виплатам йому раніше узгоджених репарацій. Це одразу зробило подальші переговори безперспективними.

Що стосується інших держав, то для них участь у плані Маршалла була обмежена деякими істотними попередніми умовами, зокрема:

• відмови від політики націоналізації промисловості;
• збереження свободи приватного підприємництва;
• створення пільгових умов для розвитку американського бізнесу;
• вільного доступу в країни американських товарів при односторонньому зниженні ними митних тарифів;
• виведення з урядів комуністів (тобто представників найбільших на той час політичних партій, скажімо, у Франції чи Італії);
• відмови від орієнтації економік на інтеграцію з Радянським Союзом.

Природно, що країни Східної Європи погодитися на це не могли. Крім них, від участі в американському проекті ухилилась Фінляндія.

Згідно із планом шістнадцятьом європейським країнам (Австрії, Бельгії, Великій Британії, Західній Німеччині, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландам, Норвегії, Португалії, Туреччині, Франції, Швеції та Швейцарії), які погодилися на участь у цьому трансатлантичному проекті (пізніше до них приєдналася й Західна Німеччина), протягом чотирьох років було надано кредити на суму близько 12,4 млрд доларів. Основна частка з цих сум припала на Велику Британію (2,8 млрд), Францію (2,5 млрд), Італію і Західну Німеччину (по 1,3 млрд) та Нідерланди (1 млрд).

Переважна більшість наданих коштів була витрачена на закупівлю саме американських товарів (запасні частини, сировину, харчі, добрива, машини, технічне обладнання) та - у межах доктрини «холодної війни» - на військове переозброєння.

Протягом короткого часу в країнах-учасницях було взято під контроль інфляцію і відновлено довіру до національних валют, пожвавлено промислове й сільськогосподарське виробництво. Починаючи з 1951 р. план Маршалла був замінений законом, що передбачав одночасне надання не тільки економічної, але й військової допомоги. Деякі ширші завдання, зокрема усунення торговельних бар’єрів та звільнення Європи від залежності, пов’язаної з отримуванням допомоги, також були частково реалізовані.

Карта учасників військових блоків НАТО і ОВД.

ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ

Суперництво між СРСР і США створювало багато цікавих ситуацій у світі. Особливо це стосувалося «третього світу». Деякі країни, що розвивалися, вміло грали на протиріччях обох наддержав. Варто лише було якомусь африканському диктаторові проголосити себе прихильником комунізму, як він негайно починав отримувати економічну та військову допомогу з СРСР. І навпаки, варто було якомусь полковнику або генералу захопити владу й проголосити себе борцем із комунізмом, як він починав отримувати військову й економічну допомогу від США. (О. Трояновський, постпред СРСР в ООН у 1976-1986 рр.).