1. Від Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) до Європейського Союзу (ЄС). Концепція і практика розбудови Європейського Союзу ґрунтується на трьох базових принципах.

• Перший принцип полягає в тому, що інтеграція є засобом, а не метою. Це означає, що інтеграція передбачає взаємну користь і є не панацеєю, а важливим інструментом для вирішення соціально-політичних проблем.
• Другий принцип євроінтеграції - поступовість і рух «крок за кроком»: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок - валютний союз з єдиною грошовою одиницею та спільною економічною, грошовою і кредитною та валютною політикою країн-учасників.
• Третій принцип - інтеграція вимагає адекватного механізму, який дозволяв би, з одного боку, сприймати існуючі протиріччя як джерело подальшого розвитку об’єднавчих процесів, а з іншого - приймати збалансовані стосовно інтересів різних країн рішення та доводити їх до втілення у життя.

Усі три принципи були задекларовані в концепції європейського будівництва, що була розроблена Ж. Моне і викладена у Декларації Шумана від 9 травня 1950 р.

Еволюційну модель поступової, не обмеженої певними рамками чіткої і загальної концепції інтеграції на шляху до європейської єдності прийнято називати «методом Ж. Моне».

Відомий французький історик, академік Фернан Бродель виокремлював три підстави та три складові європейської єдності.

• у духовному плані — християнство, гуманізм та наукову думку, яка до XIX ст. була синонімом світової;
• в економічному плані — індустріальну революцію, яка охопила згодом увесь світ;
• у політичному — еволюцію від поняття свобод у сенсі привілеїв тих чи інших громад до поняття свободи в сенсі античної формули «будь-яка людська особистість є священною», яка й стала наріжним каменем ліберальної ідеології та ідеалом європейської політичної культури.

Перші міжнародні економічні організації країн Західної Європи було створено одразу після закінчення Другої світової війни. У липні 1947 р. в Парижі на нараді представників 16 європейських держав було утворено Комітет європейського економічного співробітництва, який розпочав свою роботу в напрямку реалізації плану Маршалла. Європейська економічна інтеграція великою мірою залежала від подолання протиріч між Францією та Німеччиною, які за останні 70 років тричі воювали одна з одною. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман дійшов висновку, що кращим засобом уникнути нової війни є об’єднання сталеливарної та вугільної промисловості обох країн, що зробило б неможливим таємне виробництво озброєнь (план Шумана). Водночас можна було підвищити ефективність цих галузей. У травні 1950 р. відбулося об’єднання виробництва сталі й вугілля Франції та ФРН. У квітні 1951 р. до них приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург, що разом із ФРН і Францією підписали в Парижі Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

У 1957 р. було утворено ще дві міжнародні організації: Європейське товариство з атомної енергії (Євратом), покликане об’єднати зусилля його членів у сфері ядерних досліджень і використання ядерної енергії, та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), відоме під назвою Спільний ринок. Договір про створення ЄЕС 25 березня 1957 р. у Римі підписали 6 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди. Метою створення ЄЕС було посилення позицій європейської економіки на світовому ринку за допомогою координації економічної політики її членів. У 1961 р. до нього намагалася приєднатися Велика Британія, проте її вступ до ЄЕС було двічі заблоковано президентом Франції Шарлем де Голлем. Вступ Великої Британії до ЄЕС відбувся тільки 1973 р. разом із Данією та Ірландією.

У 1981 р. до організації було прийнято Грецію, 1986 р. - Іспанію і Португалію, а 1995 р. - Австрію, Фінляндію і Швецію (усього 15 членів).

На межі 1990-х рр. інтеграційні процеси в Європі набули нового динамізму.

Підготування нової інтеграційної угоди зайняло приблизно три роки. Початок поклала сесія Євроради в Ганновері (27-28 червня 1988 р.), що доручила президентові Генеральної комісії ЄЕС Жаку Делору «вивчити й підготувати пропозиції щодо конкретних етапів, які ведуть до економічного та валютного союзу». Проект Договору про Європейський Союз було опубліковано 17 квітня 1989 р. Після цього текст угоди тричі обговорювався на сесіях Європейської Ради.

7 лютого 1992 р. у нідерландському м. Маастрихт, на стику кордонів Нідерландів, Бельгії та ФРН, міністри закордонних справ і міністри фінансів країн-членів ЄЕС (Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів, Іспанії, Італії, Ірландії, Португалії, Греції, Франції, Німеччини, Великої Британії) - підписали Договір про Європейський

Союз, що передбачав поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі - політичний Європейський Союз.

Критерії вступу до Європейського валютного союзу:

• дефіцит державного бюджету не вищий 3 % ВВП;
• державний борг нижчий 60 % ВВП;
• рівень інфляції до 2,6 % ВВП; дворічне узгоджене обмеження коливань національної валюти;
• довгострокові процентні ставки за державними облігаціями не повинні перевищувати середнє значення відповідних ставок у країнах з найнижчою інфляцією більш ніж на 2 %.

Також передбачалися часткова відмова країн-учасниць від суверенітету у сфері зовнішньої та воєнної політики, розширення прав основних інституцій Європейського Союзу - Ради міністрів Європарламенту, Комісії європейських товариств, збільшення наднаціональних повноважень ЄС у царині соціальної політики, охорони навколишнього середовища, промисловості, культури, охорони здоров’я. Після ратифікації всіма країнами-учасницями договору він набув чинності у листопаді 1993 р.

Станом на квітень 2019 р. до складу Євросоюзу входило 29 держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія (у 1985 р. із складу ЄС вийшла її автономія - Гренландія), Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція, Естонія, Ісландія, Хорватія і Чорногорія.

У зоні Євросоюзу діють узгоджені норми законів, що забезпечують вільне переміщення людей, товарів та послуг. Вироблені принципи спільної зовнішньої й оборонної політики. 17 країн користуються єдиною валютою (евро). Між 22 державами, що підписали між собою відповідну (Шенгенську) угоду, діє спрощений паспортний і митний контроль.

Органи управління Євросоюзом:

• вищий політичний орган ЄС (Рада Європейського Союзу) складається з керівників держав і урядів, а також міністрів іноземних справ країн-членів;
• вищий законодавчий орган - Європарламент, склад якого (за квотами, розмір яких залежить від кількості населення) безпосередньо обирається громадянами ЄС терміном на 5 років;
• вищий орган виконавчої влади ЄС - Єврокомісія (по одному представнику від кожної країни-члена ЄС).

Європейський Союз одночасно поєднує ознаки міжнародної організації і держави. Таке становище продиктоване трьома можливими рівнями інтеграції: членство в ЄС, членство у зоні дії запровадженої у 1999 р. єдиної валюти (евро) і повна або часткова участь у Шенгенській зоні. Наприклад, Данія, Швеція і Велика Британія не стали вступати в зону евро, Норвегія, Ісландія і Швейцарія, які не є членами ЄС, проте не менше, входять до Шенгенської зони, а в Чорногорії і Республіці Косово платіжним засобом служить евро.

На території Євросоюзу виготовляється близько 21 % світової промислової продукції, тут же містяться головні офіси 161 з 500 найбільших за прибутками світових компаній.

Європейський Союз має свій прапор (12 золотих п’ятикутних зірок на темно-блакитному тлі). У 2004 р. було підписано конституцію, але вона не набрала чинності, оскільки її не ратифікували уряди Франції і Нідерландів, і була замінена Лісабонським договором, прийнятим у 2007 р. Лісабонський договір поклав початок існуванню «нового» ЄС. Його підписали всі 27 тодішніх членів ЄС. Система установчих документів «нового» ЄС складається з короткого документа, який зберіг назву Договір про Європейський Союз (55 статей), і великого документа, що має назву Договір про функціонування Європейського Союзу (358 статей). ЄС установлює різнобічні контакти з іншими регіональними організаціями, має угоди з асоційованими членами - країнами Африки, Ізраїлем, країнами Східної Європи - і стає дедалі важливішим фактором світової політики.

2. Європейська політика сусідства, Східне партнерство. Європейську політику сусідства (ЄПС) було оголошено Європейською Комісією в її комюніке про Ширшу Європу в березні 2003 р. Після чого був розроблений більш ґрунтовний документ з питань Європейської політики сусідства, опублікований у травні 2004 р., який визначав конкретні положення стосовно того, яким чином ЄС передбачає співпрацювати зі східними і південними сусідами ЄС.

Своєю чергою, Східне партнерство як складову частину ЄПС започатковано в травні 2009 р. під час саміту в Празі задля впровадження політичної асоціації та економічної інтеграції між ЄС та його східними партнерами. Основною метою Східного партнерства було визначено створення необхідних умов для прискорення політичної асоціації та подальшої економічної інтеграції між Європейським Союзом і зацікавленими країнами-партнерами.

Підтримка ЄС країн - членів Східного партнерства - здійснюється через різноманітні програми, зорієнтовані зокрема на молодь, з акцентом на соціальну справедливість, згуртованість і зайнятість; енергетичний сектор, з акцентом на енергоефективність та відновлювані джерела енергії; транспорт та інфраструктуру; розвиток освіти і навичок, зокрема професійно-технічної освіти та підготовки кадрів; мобільність і управління міграцією; зміцнення довіри та інші заходи, що сприяють запобіганню і врегулюванню конфліктів (у тому числі підтримка постраждалого населення).

В усіх останніх документах ЄС щодо ЄПС наголошується на необхідності встановлення контактів між людьми і об’єднання молоді різного віку в ЄС та сусідніх країнах. Із цією метою посилюватиметься взаємодія з молоддю в країнах-сусідах, створюватимуться партнерства для молодих людей. Ці партнерства сприятимуть, на думку Європейської комісії, зміцненню взаємоповаги, розуміння і підтримуватимуть відкрите суспільство.

Відповідні процеси мають включати в себе значне збільшення обмінів між школами та університетами, зокрема можливу реалізацію в регіоні країн-сусідів пілотного проекту «Європейська школа».

Важливе місце в політиці Східного партнерства займає Україна. Угода про партнерство між Україною та ЄС була підписана ще у 1997 р. У наступні роки співпраця України з ЄС розширювалась, і 2008 р. на саміті Україна-ЄС у Парижі сторони досягнули домовленості, що нова посилена угода буде називатися Угодою про асоціацію. У грудні 2011 р. на саміті Україна-ЄС було оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

21 березня 2014 р. під час позачергового саміту Україна-ЄС було підписано політичну частину Угоди та Заключний акт саміту.

27 червня 2014 р. була підписана економічна частина угоди.

16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та європейський парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні.

1 вересня 2017 року після тривалого процесу ратифікації Угода про асоціацію між Україною та ЄС набула чинності у повному обсязі.

3. Brexit. Під час передвиборчої кампанії 2015 р. прем’єр-міністр Девід Кемерон заявив, що в разі перемоги «торі» на виборах він ініціює референдум щодо виходу Британії зі складу Європейського Союзу. Тоді лейбористи, згідно з опитуваннями, лідирували у передвиборній гонці, отже, це було радше спробою набрати більше голосів, ніж реальною обіцянкою. Проте несподівано консерватори перемогли на виборах, і Кемерон мав виконувати свою обіцянку. Референдум було заплановано на «строк до кінця 2017 року». Більш конкретна дата була названа вже в кінці лютого 2016 р. - остаточно брексіт призначили на 23 червня 2016 р. Почалася агітація та підготовка до референдуму.

Незважаючи на спроби переконати населення в тому, що вихід з ЄС загрожує катастрофічними наслідками, більшість (а саме 52 %, в основному з провінційної частини Англії та з Уельсу) проголосувала за вихід. Девід Кемерон заявив про складення повноважень прем’єр-міністра та свою відставку. Його наступниця Тереза Мей заявила про повне дотримання волі народу, оголошеної на референдумі. Було засновано спеціальне міністерство для реалізації процедури Brexit.

Як ви розумієте зміст цієї карикатури? Свою точку зору аргументуйте.