|
Італії поталанило більше, ніж іншим західноєвропейським державам. У ній краще збереглася антична спадщина, нуртувало господарське життя, вона стала центром католицького світу. Однак політична доля не пестила її. Країна діставалася то одному завойовнику, то іншому — лангобардам, візантійцям, франкам, арабам, норманам. Міста не сприяли політичному об’єднанню країни, бо жили своїми інтересами й ворогували між собою — на втіху сильнішим сусідам. У X ст. Середня та Північна Італія потрапили під владу німецьких імператорів. Відтоді німці зачастили в Італію з грабіжницькими походами. В XI—XII ст. італійські міста стали комунами. Щоб сеньйори не гнобили городян, їхні замки було зруйновано, а самих їх проголошено васалами комун. Комуни були самоврядними, їх очолювали виборні консули (радники). Лише у Венеції та Генуї влада належала не консулам, а дожу, якого обирали довічно. Закони видавала Верховна рада, в якій верховодило купецтво. Якщо в цьому виникала потреба, скликалося віче — збори громадян, наділених виборчими правами. Отже, міста-комуни були республіками. Між ними не було навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утискали слабших, що тим доводилося іноді зі зброєю в руках боронити свою незалежність. Найзапекліше воювали між собою Венеція та Генуя. В XIII ст. перемогу святкувала Генуя, яка завдала воєнної поразки Венеції та її союзниці Пізі. Ворожнеча між містами-республіками була бальзамом на душу візантійського та німецького імператорів....
|
