У 1914-1915 рр. на території Наддніпрянської України у школах освіту здобували лише 140 тис. дітей, а у вищих навчальних закладах навчалися 35,2 тис. студентів. На західноукраїнських землях становище було не кращим. На всій Галичині діяли 49 шкіл, з яких лише у 4-х навчання велося українською мовою. У Північній Буковині була лише одна українська гімназія, а в початкових школах Закарпаття дітей навчали угорською мовою. Жодного державного навчального закладу, де навчання велося б українською мовою, до 1917 року в Україні не існувало. На початку Першої світової війни ситуація в освітній сфері погіршилася у зв’язку із заборонами української мови та арештами і засланнями представників інтелігенції. Особливо від цього постраждала Галичина, окупована Росією у ході війни. Водночас завдяки діяльності Січових стрільців на Волині відродилася українська освіта, яку знищили за царських часів. Основними науковими центрами були Київ та Харків. Саме тут працювали всесвітньо відомі вчені — математики В. Стеклов і Д. Синцов, радіофізик Д. Рожанський, хіміки С. Реформатський та І. Осипов, ботаніки С. Навашин та В. Арнольді й багато інших. У літературі, поряд з «новою школою» української прози (В. Стефаник, О. Кобилянська), яка дотримувалася у творчості романтизму й неореалізму, розвиваються футуризм та символізм. Одним з головних теоретиків футуризму був М. Семенко, який напередодні війни у Києві заснував перше літературне об’єднання футуристів. Прикладом реалістичного підходу до зображення дійсності можна назвати творчість В. Винниченка, що поєднував активну суспільно-політичну діяльність із письменництвом. Продовжували виходити в цей період книжки поета-лірика О. Олеся (Кандиби), який у 1907-1917 рр. видав п’ять збірок поезій....
|