§ 17. Повсякденне життя. Практичне заняття

Повсякденне життя - це сфера людського життя поза виробництвом: задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, лікуванні та підтримці здоров’я, освіті, культурі, відпочинку та інше. У повсякденні першої половини XIX ст. перепліталися віковічні традиції і нові риси, пов’язані з початком епохи модернізації. У документах і матеріалах, наведених нижче, характеризуються окремі аспекти повсякденного життя України XIX ст.

Документи та матеріали

1. Одяг. Народна їжа

Народний одяг ставав різноманітнішим. Якщо бідніші верстви шили його, як і раніше, з домотканого полотна, то заможніші, особливо в містах, дедалі більше використовували фабричні тканини.

Повсякденний селянський жіночий костюм складався із сорочки та поясного одягу (у цей час швидко поширювалися спідниці). Рукави святкової сорочки оздоблювалися вишивкою. Прикрасами були намисто, дукати, кольорові стрічки.

Повсякденний літній чоловічий костюм складався з полотняних сорочок і штанів. За головний убір у теплу погоду служили солом’яні брилі або суконні шапки, у міщан - картузи.

Одяг міщан та шляхти став порівняно з XVIII ст. багатшим. Основу його стали складати вироби мануфактурного (у подальшому фабричного) виробництва.

Білі, блакитні, бузково-блакитні, малахітові і теракотові вироби. 1810-1850 рр. Києво-Межигірська фаянсова фабрика.

В осінньо-зимовий період чоловіки і жінки носили свиту. Взимку одягали кожухи, виготовлені з овечих шкур, та шапки (жінки - теплі хустки). У теплу пору року ходили босоніж. У прохолодну погоду взували шкіряні постоли, заможні - черевики або чоботи.

Національна кухня завдяки появі нових продовольчих культур поповнювалася новими стравами. Так, значного поширення набули страви з картоплі. Повсякденними залишалися борщ, куліш, юшка, галушки, різні каші, локшина, вареники та інші борошняні, круп’яні, рибні та молочні страви. Значне місце в харчуванні посідала рослинна їжа. М’ясні страви й навіть борщ із салом, молоко, масло для багатьох залишалися святковою їжею. Більшість населення їла переважно з глиняного та дерев’яного посуду. Заможні користувалися фаянсовим і фарфоровим посудом.

Джерело: Історія УкраїнськоїРСР у восьми томах, десяти книгах. -Т.З. - К.: Наукова думка, 1978. - С. 240-241.

Тарілки сервізні. 1820-1830-ті роки Баранівський порцеляновий завод.

2. Вбрання міських жителів Лівобережжя і Слобожанщини

У Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії жіночий простонародний костюм складався із сорочки, поверх якої у свята одягали гарну спідницю та спідницю з рукавами (спідниця без рукавів називалася «корсет»). Спідниця взимку була на хутрі, але все ж коротка - до колін.

Поверх спідниці пов’язували фартух з полотна або білого коленкору. На голові носили ковпак, поверх якого пов’язували хустку, або ж саму хустку (у дівчат... з-під хустки виглядала коса), на ногах черевики або чоботи. Купчихи носили плаття, салопи, на голові хустки, у свята - чепчики. У Новозибкові жіночим головним убором був повойник («чепчик»), пов’язаний зверху хусткою, дівочим убором - сама хустка. У багатьох хустка була шовкова, розшита сріблом, золотом і перлами.

Йдучи до церкви, поверх цього одягали ще одну хустку. Основу вбрання становили сорочка, сарафан («азіатка»), фартух («запан»), холодник. Узимку поверх цього одягали шубу або коротку шубійку («шушун»), криту червоною матерією. Взагалі червоний колір був тут, як і раніше, улюбленим... У м. Краснокутську Харківської губ. у вбранні городянок помітний сильний український вплив (плахта, червоні чоботи, парчовий очіпок, кожушок з вусами, позаду - некритий або критий китайкою).

Джерело: Рабинович М.Г. Очерки материальной культуры русского феодального города. - Москва, 1988. - С. 288.

3. Соціально-побутові суперечності між містом і селом

Осередками української традиційно-побутової культури були села, а її носіями - селяни. У містах, особливо великих, панувало неукраїнське мовно-культурне середовище - російське, польське, німецьке, угорське (залежно від регіону). Між містом і селом склалися глибокі суперечності - антагонізм, який мав соціальний і культурний характер.

Міста були адміністративно-управлінськими і господарськими центрами. Тут жили чиновники, купці, підприємці, ремісники - як правило, неукраїнці за походженням. Щодо українців, які поселялися у містах, то вони швидко зливалися з пануючим середовищем.

Український народний костюм. Кінець XIX ст. Чернігівська губернія.

В С. Васильківський. Сільська вулиця. 1854 р.

Міщани, перш за все їхні заможні верстви, з погордою ставилися до традиційної «низької» селянської культури, до української мови. Вони намагалися наслідувати петербурзьку та західноєвропейську моду. «По-столичному» облаштовували свої будинки. Усе менше користувалися українським національним одягом, нехтували народними традиціями та звичаями. Цим же шляхом ішла переважна частина поміщиків.

Зі свого боку селяни з великим недовір’ям ставилися до міста і його жителів. Для них місто було «чужим». У їх уяві там жили «пани», «нероби» і зосереджувалися всі людські вади. Антагонізм міста й села був прямим наслідком залежного становища українських земель у складі обох імперій.

Джерело: Історія Української РСР. -Т.З-С. 242-243.

4. Житло

Зменшення масивів лісів примушувало на Слобожанщині, Середньому Подніпров’ї й особливо на Півдні поряд з дерев’яними будувати глинобитні житла, на крайньому півдні - кам’яно-вапнякові. На Поліссі та на західноукраїнських землях, де вдосталь лісів, будівлі лишилися зрубними: стіни їх зводилися, як правило, з дерева - кругляка або напівкругляка. За планом, які раніше, селянське житло було двокамерним (хата й сінці) або трикамерним (хата, сінці, комора). Селянська біднота нерідко жила в хатах, що не мали навіть сіней.

Внутрішня обстановка селянської хати на всій території України мала багато спільних рис. Біля входу в хату в кутку справа або зліва знаходилася піч. По діагоналі від неї влаштовувався парадний куток: висіли образи, стояв стіл (або скриня), вкритий скатертиною. Куток прикрашався рушниками, квітами. Від печі простягався піл-настіл з дощок, що слугував за ліжко. Молодь у багатодітних сім’ях нерідко спала на долівці, підстеливши солому. Попід стінами стояли дубові лави, протилежна від входу стіна і піч зрідка розмальовувалися квітами. Іноді на стіні вішали картини (популярними були зображення козака Мамая). У кутку біля входу висів мисник. Обстановка доповнювалася кухонним начинням біля печі. Освітлювалися селянські хати каганцем або скіпкою. У житлі заможних селян під впливом міського побуту з’являлися деякі нові елементи: покритий залізом дах, кахлі, ускладнене планування.

С. Світославський. Київ. Середина XIX ст.

Селянське подвір’я, залежно від заможності господаря, включало, крім власного житла, одну чи кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору тощо. На Півдні та в Карпатах, де в господарстві велику роль відігравало скотарство, у дворі розміщувалися невеликі хлів, загін та кошари для худоби.

У великих містах, особливо молодих, з’являлося дедалі більше цегляних кількаповерхових будівель. Невеликі міста забудовувалися дерев’яними одноповерховими спорудами. Заможні міщани жили в будинках (з ґанком або верандою), що складалися з кількох кімнат: зали, вітальні, спальні, кухні. Обставлялися вони купованими меблями, прикрашалися дзеркалами, годинниками, картинами. Житло бідніших мешканців у містах мало відрізнялося від селянського.

1. Гуцульське житло. XIX ст. Реконструкція. 2. Хата. XIX ст. Чернігівщина.

Джерело: Історія Української РСР. -Т. З-С. 239-240.

М. Пимоненко. Різдвяне ворожіння. 1888 р.

5. Відпочинок

Відпочивали від роботи головним чином у свята. Великої популярності набули обжинки. Жінки, завершивши жнива, сплітали з колосків вінок, прикрашали його квітами, стрічками й, одягнувши кращу з-поміж себе, йшли з піснями до села. По дорозі до них приєднувалися інші селянки. Поширеними були колядування, щедрування, Масниця, Трійця (Зелені свята) тощо.

Молодь проводила дозвілля влітку на «вулиці», взимку на вечорницях та досвітках. У селах різних регіонів України вона об’єднувалася в громади, які ділилися на дівочі й парубочі.

На торгах і ярмарках обмінювалися інформацією, але основним місцем зустрічі дорослих чоловіків ставала корчма (шинок). Поміщики встановлювали для селян повинність купувати в панській корчмі горілку. Здаючи корчми в оренду, як правило, купцю-єврею, поміщики відразу обумовлювали в договорі, хто із селян, за якою ціною, скільки та якого алкогольного напою повинен в ній придбати. І чи селянин купував цю горілку, чи ні, за цією угодою гроші з нього все одно стягували, навіть примусово.

Повсякденне життя великих землевласників значно відрізнялося від селянського. їхній побут не мав нічого спільного з народним. Свої будні вони мали можливість розсвічувати святами - банкетами, полюванням тощо.

У вищих чиновників, багатих купців, ремісників, фабрикантів та інших заможних жителів міст залишалося досить часу для дозвілля, яке багато в чому нагадувало поміщицьке. Що ж до решти міщан, то вони переймалися головним чином повсякденними турботами з матеріального забезпечення своїх сімей.

Вільний час міського простолюдина мало відрізнявся від традиційного сільського. Хіба що зростали спокуси, пов’язані зі швидким розширенням мережі «питейних» закладів.

Джерело: Історія УкраїнськоїРСР. -Т.З.-С. 242-243.

6. Доля української жінки

У більшості народів тогочасного світу в усіх сферах життя панівне становище належало чоловікам. Але залежно від національних, культурних і світоглядних традицій, суспільного розвитку рівень прав жінок, їхнє місце в суспільстві від країни до країни істотно різнилося. Зокрема, українські жінки із часів Козаччини зберігали більші права й самостійність у порівнянні з тим, що мали російські жінки.

Однак уніфікація життя в імперії, що послідовно насаджувалася, мала наслідком «вирівнювання» Росії та України і в цьому. У першій половині XIX ст. навіть жінки із заможних станів не мали доступу до освіти. Переважна більшість з них залишалася неписьменними. Лише в 1850 р. було відкрито першу жіночу гімназію. Формально у 1837 р. в Києві перших слухачок прийняв навіть спеціальний інститут для дворянок. Але навчали в ньому лише французької мови, танців, музики, гарних манер. Тобто того, що було потрібно «шляхтянці» в сім’ї. Відсутність освіти закривала жінці шлях до професійної діяльності, не залишала іншого вибору, як обслуговувати сім’ю.

У родинах вищих станів жінки займалися вихованням дітей. Домашні роботи виконували наймані працівники, але таких сімей був незначний відсоток. У селянських сім’ях дружина, крім того, що доглядала дітей, готувала їжу, прала білизну, пряла й ткала, садила й обробляла город, ще й жала та молотила нарівні із чоловіком.

1. В. Тропінін. Мережниця. 1823 р. 2. К. Федорович. Портрет Марії Ґалаґан.

Запитання і завдання

1. Прочитавши статті, визначте, що в побуті українців залишалося стабільно традиційніш, а що змінювалося під впливом процесів модернізації.

2. Охарактеризуйте одяг різних соціальних груп.

3. Визначте особливості національної кухні. Назвіть нові страви, які з’явилися в першій половині XIX ст.

4. Опишіть типове українське житло.

5. У чому суть соціально-побутових суперечностей між містом і селом? Яку роль у їх загостренні відігравали відмінності в національному складі міста й села?

6. Назвіть відомі вам особливості повсякденного життя представників національних меншин, які жили в Україні (греків, болгар, євреїв, росіян, татар та ін. - на вибір).

7. Підготуйте міні-проект про повсякденне життя мешканців України (селян, міщан, торговців, поміщиків) або становище жінки в суспільстві.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно