Опрацьовуємо прочитане

• 1. Що лежить в основі сюжету комедії «Мина Мазайло»?
• 2. Де відбувається дія твору?
• 3. У чому полягає трагікомічність розв'язки твору?
• 4. Яке враження на вас справила розповідь Антоніни Куліш про доктора Алмазова? Пригадайте, у якій частині п'єси та за яких обставин згадується його прізвище. Чи не варто було, на вашу думку, письменникові виконати його прохання? Чому ви так вважаєте?

• ПЕРСОНАЖІ П'ЄСИ

Майже всі персонажі «Мини Мазайла» зображені без психологічної деталізації. Вони виступають носіями низки соціально-культурних стереотипів і через це є впізнаваними для глядачів. Недарма Ю. Лавріненко зауважив: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам'яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру чи commedia dell'arte».

Найбільш повно представлено образ Мини: автор навіть намагається розкрити мотиви його вчинку, щоправда, й тут дещо бракує індивідуалізації — наголос ставиться лише на комплексі меншовартості. Ось як сам герой пояснює зміну прізвища: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Такі нарікання хоч і можуть викликати співчуття до персонажа, однак усе ж сприймаються в комічному ключі.

Йосип Гірняк у ролі Мини Мазайла в постановці театру «Березіль» (1929)

Але й Мокій (молодший Мазайло), палкий прихильник «укрмови», теж не викликає особливого захоплення. На початку п'єси автор дає йому таку характеристику: «Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима». Драматург ніби навмисне «розчаровує» глядачів у їхніх пошуках позитивного персонажа. Адже навіть любов Мокія до всього українського подекуди набуває комічного вияву. Скажімо, коли він робить антропологічні заміри дівчини, якій симпатизує, щоб переконатися, що вона таки українка (мовляв, у справжніх українських дівчат неодмінно мають бути довгі ноги та великі груди).

За однією з функцій образ Мокія співзвучний з образом другорядної героїні, учительки «правильних проізношеній» Баронової-Козино. У той час, коли вчителька «русифікує» Мину, вивчаючи з ним вірш «Сенокос» («Пахнєт сєном над лугами...»), Мокій у сусідній кімнаті, ніби змагаючись, «українізує» дівчину Улю, пропонуючи їй прочитати український вірш «Під горою над криницею...».

Уля, яка щойно дізналася про свою українську «антропологію», скоро вже й сама доводить подрузі переваги «укрмови»: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней»... Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?» Зрозуміло, що Улю не так мова приваблює, як сама перспектива одружитися. Розуміє це й подруга, яка роз'яснює, що й до чого: «Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко. Та це ти вже, я чую, од Моки набралася!»

Важливими персонажами є тьотя Мотя Розторгуєва з Курська та дядько Тарас Мазайло з Києва. Хоча за ідейними поглядами вони антагоністи і по-різному ставляться до зміни прізвища, усе ж мають немало спільного. У них автор утілив цілий набір стереотипів, упереджень та забобонів, зокрема й стосовно української культури. Ось тьотя Мотя цілком щиро висловлює обурення побаченим на харківському вокзалі: «Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» На думку героїні, «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», а основний її аргумент у дискусії такий: «Єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада». Цей образ швидше нагадує українофобську маску, комічно-гротесковий силует певного соціально-культурного явища, аніж людський характер.

Наталія Ужвій у ролі тьоті Моті в постановці театру «Березіль» (1929)

Образ дядька Тараса також «силуетний». Його затятість в обстоюванні думок, що їх він вичитує зі свого записника, наближається до крайньої межі, за якою людина перестає слухати й розуміти співрозмовника. Охоплений підозрами та страхами, він переконаний, що українізація — це не що інше, як підступний задум антиукраїнських сил: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...». (Та зауважимо, що цей його вислів став пророчим.) Налаштованість на конфронтацію, зацикленість на дріб'язкових фактах та сумнівних критеріях в оцінці людей, духовна обмеженість — усі ці риси є як у дядька Тараса, так і в його антагоністки тьоті Моті.

Коментар фахівця

Усі постаті комедії — тільки легкі й дотепні маски, і спроби знайти політичний зміст у комедії тільки позбавлять її головної її прикмети — нечуваної в українському театрі легкості. Добрі мені позитивні герої комсомольці, що приходять у чужу хату з футбольним м'ячем і — «бах ногою м'яча» — і при цьому проповідують таку суспільну систему, де кожний буде тільки нумером, — «всесвітню нумерну систему». Добрий мені позитивний герой Мокій, що мало не плаче від віршика «Під горою над криницею горювали брат з сестрицею» і «як стане коло української афіші — читає-читає, думає-думає, чи справжньою написано мовою, чи фальшивою!» Що ж уже казати про дядька Тараса!