Життєва основа твору. Історичний матеріал Першої світової війни став для О. Турянського предметом художнього узагальнення. Ця війна — один із найбільших військових конфліктів в історії людства. У неї було втягнуто 36 держав із населенням понад 1 млрд осіб. У кровопролитних битвах загинуло 10 млн осіб, 20 млн було поранено або скалічено.

Повість «Поза межами болю» має автобіографічну основу. У 1914 р. Туринський був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. Незабаром він потрапляє в сербський полон. Був одним із 60 тисяч військовополонених, яких серби, відступаючи, етапом переганяли засніженими горами. У цьому поході від голоду й холоду загинуло 45 тисяч вояків. О. Турянського врятували сербські лікарі, що йшли позаду полонених.

Із Сербії його відправляють у табори до Італії (о. Ельба), де 1917 р. він і написав свою повість-поему «Поза межами болю».

Жанр твору. «Автор назвав свій твір оповіданням. Літературознавці його іменують повістю, поемою, поемою-повістю, симфонічною поемою, романом. І в кожному конкретному випадку, крім авторського (називати твір оповіданням), є на це підстави» (Тарас Салига, літературознавець).

Композиційні особливості. Свій твір письменник присвятив дружині й синові — саме вони давали головному героєві Оглядівському (автор узяв прізвище від назви села, з якого сам родом) волю до життя, врятували від загибелі, з’являючись у мареннях. Заради них він боровся за життя — і вижив.

Хоча твір і стосується певного історичного періоду, автор вдається до прийому умовності зображення. Події відбуваються поза конкретним часом і простором, тому що порушуються проблеми вічні й загальнолюдські.

Повість складається зі вступу й п’яти частин, має композиційне обрамлення: починається реквіємом за загиблими й завершується думкою про померлих побратимів. У творі наявні всі сюжетні компоненти.

Перша частина — «Переднє слово» — ліричний відступ, де автор пояснює, що змусило його взятися за цю тему, розкриває мотиви написання повісті як внутрішнього протесту проти антигуманної сутності війни, розпочинає твір переднім словом, де й веде діалог із читачем, готує його до сприймання розповіді як невигаданої історії.

Друга частина — експозиція — опис походу військовополонених австрійців. Третя частина — зав’язка — змова полонених, убивство конвоїра, втеча. Чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод і голод. Кульмінація — «танець смерті» як вияв волі до життя. Четверта частина — розвиток дії — загибель друзів. Розв’язка — врятування Оглядівського.

Композиція твору дещо нетрадиційна: кульмінація (страх смерті) передує розвиткові дії. Сюжет розгортається з глибокою психологічною напруженістю й вірогідністю, що дає авторові змогу простежити всі етапи боротьби героїв за життя, показати перемогу людяного над антилюдяним світом.

Трагедію Першої світової війни О. Турянський показує, розкриваючи цілу низку проблем, актуальних для його доби та людства загалом: антигуманність війни, мілітаризм і світовий перерозподіл; культ грошей, що руйнує християнські принципи людського співіснування; життя і смерть; інстинкт і духовний вибір у межовій ситуації; любов і зрада; добро і зло; злочин і кара; місце людини у складному світі, що її оточує; людина і людське в ній; віра і сила духу; мета в житті людини; людина і сім’я; воля до життя і смерть.

Тема — зображення Першої світової війни як глобального злочину імперіалізму, змалювання психологічного стану душі людини, котра потрапила в неймовірно тяжку, екстремальну ситуацію; аналіз ціннісних орієнтирів особистості.

Ідея — засудження війни й мілітаризму, утвердження нездоланності людського духу, сили розуму, волі до життя. Слушним є визначення самого автора: «Любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть».

Художні образи. Розкриттю ідейного задуму автора підпорядковані всі образи твору. Їх семеро, загублених у сніговому безмежжі: двоє українців — Оглядівський і Добровський, угорець Сабо, австрієць Штранцінгер, поляк Пшилуський, двоє сербів — Бояні й Ніколич. Турянський розкрив жахливу правду про неміч людську й водночас возвеличив силу людського Духу. Приречені на голодну смерть переживають напружену боротьбу між інстинктом і духом.

Образ «найнещаснішого» з-поміж «безпомічних» — австрійця Штранцінгера, чиї незрячі очі випромінюють сонце як символ життя, надії, чия скрипка є втіленням духовного бачення істин вічності, а пісня — ода переможному «духу таємному», здатному розвіяти «тьму всесвіту». Скрипаль Штранцінгер є носієм духовного світла. «Є сонце в житті» — у цих словах віра у творчі сили життя. Сила Штранцінгера — сонце, яке він бачить своїми сліпими очима, а скрипка — голос його серця. Штранцінгер, зігравши востаннє дивовижну мелодію туги й надії, жертвує єдине, що в нього залишилося дорогого, — свою скрипку, щоб підтримати вогник пригасаючого багаття.

Добровський — оптимістичний песиміст, сильна, горда, чесна людина. Скептик, фізично найдужчий, а тому має силу іронізувати над товаришами, таким чином підтримуючи їх.

Сабо — активний песиміст, виразник грубої інстинктивної волі до життя. Він бачить право сильнішого над слабшим і вдається до первісного закону боротьби за існування. Це він вивів усіх «набік від "шляху смерті”», а потім, намагаючись «тверезо думати», відкидаючи «сентиментальність», бо це — «смерть», пропонує гру-боротьбу на виживання («хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді»).

Серб Ніколич — м’який, лагідний естет, «сентиментальний молодик»: «Життя таке гарне!». Хоче жити «не для себе, а для родичів і для науки». Не допустив товаришів до канібалізму, підтримав їх в останні хвилини, а відтак став у їхніх очах визволителем від «несамовито важкого гніту».

Пшилуський — «польський шляхтич», життя якого отруєне зрадою (його мрії «прородинне щастя... розвіяні... опльовані...»). Він навіть перед смертю не здатний вибачити дружині «злочин матері супроти дітей». Ця зрада спочатку дає йому сили в танці смерті («...я її копаю... копаю...»), а потім убиває його: «Я все їй прощаю перед смертю, її злочин проти дітей не можу простити (цілувалася з коханцем при дітях). Сейчас застрілю її як...».

Бонні — «смертельно вичерпаний» серб. Перший, хто впав у «танці смерті». Остання думка в нього про матір: «І у сні не чув болі, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій материній груді». На початку був сповнений «смертельного тремтіння» і «божевільного жаху» від «убивчих очей» Сабо, а згодом, побачивши «іскру людяності» в погляді угорця, помирає без страху («Тепер я не боюся смерті»), уболіваючи лише за матір: «...скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...».

Авторське осмислення життя і смерті відбувається крізь призму світогляду Оглядівського. Герой виживає, бо його веде надія — образи дружини й сина. Він іде до них, долаючи страшні випробування. Доконечна потреба захистити найрідніших людей — рушійна сила його волі до життя. Образ матері й дитини (символічний образ Богородиці) не тільки активізує відповідальність персонажа як батька й чоловіка, а є тим світлом і надприродною силою, що не дає йому померти. Інші персонажі психологічно виснажені життєвими негараздами, труднощами, розчаруваннями, позбавлені єдиної мети, загублені серед своїх прагнень. Вони навіть не мають морального пристановища, до якого могли би повернутись, якщо виживуть.

Художні засоби виразності. У структурі ліричної повісті О. Туринського «Поза межами болю» ключовим концептом є сонце як символ життя («Невже з цього хаосу не вернути нам назад до життя, на шлях сонця?»), уособлення моральної сили людини («І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа»).

Штранцінгер — уособлення терпіння, страждання й водночас надії. Його слова «є сонце в житті» стають лейтмотивом, закарбовуючись у свідомості Оглядівського, вони підтримують його, додають життєвих сил.

Вогонь символізує очищення, освячення, світло в зимові ночі. Біля вогнища кожен виявляє свою сутність: мовчазний сліпий Штранцінгер у відчаї, охоплений бажанням віддати останнє, спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні; Оглядівський марить дружиною і синочком; Добровський біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Межовий стан увиразнюється тут своєрідним рефреном — «між життям і смертю». Починаючи з назви, межа всякчас з’являється в тексті в різних контекстах. Світ живих ліричний суб’єкт сприймає як проміжний між небом і землею, про що заявлено фактично з першого речення: «Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней». Штранцінгер звертається до товаришів «голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла». Усі персонажі перебувають на межі й у фізичному сенсі — між здоровим глуздом і божевіллям: «Нараз мені здається, — каже Оглядівський, — що моя свідомість находиться десь назовні, поза мною». У цьому межовому стані відбувається постійне протистояння реального й уявного простору, між якими перебувають герої.

Культурно-мистецький контекст