Історія написання. У 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист, який виконував пісню «Летіла зозуля через мою хату», де йшлося не просто про кохання, а про глибоке страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Григір Тютюнник підхопився й побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Життєва основа твору. В основі новели — автобіографічні моменти з життя Гр. Тютюнника. Батько письменника, як і герой новели Михайло, був репресований, а образ студента нагадує самого автора. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: у 1970-х роках ці події замовчувалися, були забороненою темою.

«Я виношував ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама у горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько і мати, ніколи не посміли зневажати ту любов, велику й безвзаємну... Вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки... Яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами. Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту... воздам хвалу жінці й красі» (Гр. Тютюнник, із щоденникових записів).

Сюжет і композиція. У центрі сюжету новели «Три зозулі з поклоном» — любовний трикутник. Софія розповідає своєму синові історію кохання, пов’язану з його батьком. Свого часу його покохала Марфа Яркова, яка була одружена з нелюбом. Михайла засилають до Сибіру на каторгу, звідки він уже й не повернувся. Час од часу від нього надходять листи, їх прихід душею відчуває Марфа й щоразу чекає на листоношу, який потай дозволяє пригорнути листи до грудей. Софія знає про цю любов, проте не сердиться, а навпаки, розуміє і співчуває.

У творі події ніби відходять на другий план, а головними є почуття та страждання героїв. Для глибокого відтворення душевних переживань героїв письменник вдається до осмислення сковородинського архетипу душі. Цей серцевинний архетип тютюнниківської прози розкриває духовний світ, риси характеру героїв, їхні вчинки, щирість почуттів, зворушливу історію двох жінок, що кохають одного чоловіка.

Новела «Три зозулі з поклоном» складається з трьох частин. Три новели в одне ціле об’єднує розповідь сина-оповідача. Кульмінаційним є момент, коли надходить останній лист Михайла («Останній лист від тата» — це новела в новелі). Цей лист ніби зміщує часові площини, це як послання у вічність. Без нього неповною була б історія великого кохання, майстерно відтворена в новелі.

Композиція твору має такі особливості: наявність обрамлення — розповідь ліричного героя на початку й наприкінці новели, що поглиблює емоційність у зображенні трагедії окремої людини (Марфи, Софії, Михайла, сина-оповідача) й ширше — усього народу, що пережив сталінські репресії; переплетіння голосів Софії, Михайла та їхнього сина; повторюваний образ «татової сосни», зміщення часових площин. У кожному фрагменті новели є інший головний герой, але центральним залишається образ Марфи.

Ідейно-тематичний зміст. Основна ідея новели «Три зозулі з поклоном» — возвеличення любові як високої християнської цінності, що підносить людину над буденністю, очищує її душу.

Тема твору — складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Проблематика — шляхетність високого почуття кохання; спорідненість людських душ; моральні чесноти: порядність, повага у ставленні до інших людей, їхніх почуттів.

Григір Тютюнник у новелі «Три зозулі з поклоном» пропонує читачеві власний висновок: любов — це почуття, що не залежить від людини, її волі та свідомості. Воно не підпорядковується законам моралі та запереченням. Справжня любов — дар Божий, а тому має право на існування. Всевишня любов у художній системі Григора Тютюнника — це дарунок неба, що підтверджує епіграф до новели: «Любові всевишній присвячується». Своїм твором письменник і возвеличив оту всевишню любов, на якій тримається світ.

Художні образи. У невеликому за об’ємом творі авторові вдалося створити цілу галерею художніх образів: оповідач, його батько Михайло та мати Софія, Марфа Яркова, її чоловік Карпо, дядько Левко-поштар.

Оповідач — студент, син Михайла й Софії, у серці якого невимовний біль, туга за батьком, який не повернуся з каторги.

Михайло — сильна, вольова натура. «Сокіл був, ставний такий смуглий, очі так і печуть, чорнющі». Він — працьовитий, щирий, тактовний. Серце його сповнене любові до дружини Софії («моя єдина у світі Соню») і сина, до рідного краю. В останньому листі він пише до дружини, ніби сповідується перед Всевишнім: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу... Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття». Відчуття зв’язку між Марфою і Михайлом досягають метафізичного рівня, і це розуміє син — оповідач.

Образ Михайла асоціюється з образом батька Гр. Тютюнника, якого у 1930-х роках було заслано до Сибіру, звідки він не повернувся, як і герой новели. Саме через образ свого героя письменник відтворює історичне минуле: репресії 1937 р., горе й страждання людей, нелегку долю мільйонів осиротілих дітей. Сталінський режим знищив цвіт української нації, найкращих представників нашого народу. Таким був і герой новели Михайло.

Софія, дружина Михайла, — спокійна, урівноважена, співчутлива жінка. Вона поважає почуття Марфи, навіть сама просить чоловіка: «Ти, Михайле... хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». Між нею і Марфою немає ревнощів, їх об’єднує спільне горе і туга за Михайлом: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе...». Співчуття, милосердя й усепрощення є визначальними рисами вдачі Софії. Ці риси характерні для людини, яка сповідує християнську мораль.

Марфа — емоційна, чутлива, лагідна, відчайдушна у своїх почуттях дівчина. Її кохання до Михайла чисте, безпретензійне, вона не претендує на чуже щастя. «Тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині, з кучерявим світлим волоссям» вона була молодшою за Михайла, «йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять». Марфа, яка переживає нерозділене почуття, раніше від Софії відчуває, коли тій приходить лист, і просить листоношу дядька Левка дати бодай потримати його в руці, пригортає конверт до грудей, цілує: «Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах». Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень, у якій кожен залишиться чесним перед самим собою.

Карпо, чоловік Марфи, — приземлений, недалекий, похмурий, небагатослівний. В усьому він — протилежний дружині, в усьому відчувається нерівня їхніх душ.

Читацькі діалоги