Войти
Закрыть

Українська література на початку 60-х років ХХ ст.

11 Клас

Вітраж «Шевченко. Мати». 1964 р. група українських художників А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, О. Заливаха й Г. Зубченко створила у вестибюлі червоного корпусу Київського університету вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя з дня народження Великого Кобзаря. На ньому зображений Т. Шевченко, який пригортає скривджену жінку-Україну, і написано: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Спеціальна комісія визнала вітраж «ідейно ворожим» — й адміністрація університету знищила його. А. Горську й Л. Семикіну після цього звільнили зі Спілки художників України. 2. Прочитавши відомості про шістдесятництво, законспектуйте їх. Українська література на початку 60-х років ХХ ст. Якщо перша хвиля духовного відродження розвинулася у 20-і роки ХХ ст., то друга — у 60-і. Після розвінчання на ХХ з'їзді КПРС культу особи Й. Сталіна в житті суспільства настала тимчасова «хрущовська відлига». З'явилася можливість читати твори будь-яких, а не тільки «ідеологічно правильних» західних письменників, переглядати фільми світового кінематографа, було послаблено цензуру, почали друкувати твори раніше заборонених П. Куліша, М. Зерова, М. Куліша та ін. Змінилась і творчість художників, кінорежисерів, майстрів слова. Саме в цю епоху заявили про себе багато молодих талановитих письменників: В. Симоненко, Гр. Тютюнник, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, Вал. Шевчук, Б. Олійник, В. Дрозд, Є. Гуцало, І. Жиленко, Д. Павличко, І. Калинець та ін. Їх називають шістдесятниками, оскільки розквіт їхньої творчості припав на другу половину 50-х — 60-і роки ХХ ст....

Олесь Гончар (1918-1995). Модри Камень

11 Клас

Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, і Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та забрали і Францішека. У минулий четвер розстріляли його в кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник, та й годі! А також узяли з дому та погнали німцям рити шанці. — Просимо пана, не треба нової біди. — Мамаша, — утішає Ілля, — воно німе. — Не треба, панове вояки! Ілля бере рацію й волочить її з хати. Тепла хвиля дихає на мене від каміна. Відчуваю, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — у тилу — усі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли одяг, що найприкріше, пошкодили рацію....

Олесь Гончар (1918-1995)

11 Клас

Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 р. в с. Ломівці, що в передмісті Катеринослава (нині м. Дніпро), у родині робітників. Батько працював у приміському колгоспі, де й загинув від німецької авіабомби; мати віддавала всі свої фізичні сили на заводі металевих виробів, через що й рано пішла з життя, коли синові було лише три роки. Маленького Олександра забрали на виховання бабуся й дідусь по материній лінії, вони проживали в слободі Суха, що на Полтавщині. Хлопець закінчив семирічну школу. У ній українську мову й літературу викладав досвідчений учитель, що й дав майбутньому письменникові «чисто українське ім'я Олесь». Потім юнак здобував освіту в Харківському технікумі журналістики (1933-1937) і в Харківському університеті на філологічному факультеті (1938-1946), навчання в якому на декілька років перервала Друга світова війна, куди Олесь пішов добровольцем. Перше поранення отримав у боях за Київ, друге — між Полтавою й Харковом. Дорогою війни він пройшов до Праги. Нагороджений декількома орденами й медалями. З 1946 р. О. Гончар мешкав у Києві, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Перші твори (переважно оповідання) О. Гончар почав друкувати 1937 р. в різних періодичних виданнях. 1946 р. в журналі «Україна» виходить друком романтична новела «Модри Камень» про кохання радянського солдата до іноземки — через таку «тематичну недалекоглядність» твір офіційно розкритикували. У 1946-1947 рр. пише романи «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага», які становлять трилогію «Прапороносці». Саме з виходом у світ цього твору до О. Гончара прийшло справжнє визнання. Його приймають до Спілки письменників України, присуджують дві Державні премії СРСР. Один за одним були надруковані нові твори: повість «Земля гуде» (1947), збірка «Новели» (1949), повість «Микита Братусь» (1951) та ін., які були написані в правильному ідейно-тематичному стилі....

Олександр Довженко (1894-1956). Зачарована Десна (Уривок)

11 Клас

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти із сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилося на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. — Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона. (...) У нас був дід, дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі й тихо кашляв, слухаючи моїх молитов. У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, у яку завжди набиралося повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду та випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялася. Святий Федосій більше скидався на батька. Федосію я не молився, у нього була ще темна борода, а в руці — ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику. Звали нашого діда, як я вже потім довідався, Семеном. Він був високий та худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею та трохи млином. Він був письменний по-церковному й у неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу....

Олександр Довженко (1894-1956)

11 Клас

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнищі (нині с. Сосниця Чернігівської області) у родині селян. Хлопець навчався на «відмінно» у Сосницькому чотирикласному училищі, потім — у Глухівському учительському інституті. 1917 р. О. Довженко переїхав до Києва, тут він вступив на економічний факультет Комерційного інституту. 1921 р. О. Довженко працював завідувачем загального відділу при українському посольстві у Варшаві, наступного року — на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР в Німеччині. Тут він здобував малярську освіту в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. 1923 р. О. Довженко повернувся до Харкова й одразу став відомим як художник-ілюстратор «Вістей» та автор політичних карикатур. У цей час свої роботи він підписував псевдонімом Сашко. Митець був членом літературних організацій «Гарт» і ВАПЛІТЕ. Протягом 1926-1933 рр. працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Своєю кінострічкою «Земля», знятою 1930 р., О. Довженко вивів український кінематограф на широкі міжнародні обрії. Ця картина принесла митцю світову славу. Цього ж року разом з дружиною Ю. Солнцевою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. З фільмами «Земля», «Звенигора» і «Арсенал» він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон. Українським майстром поетичного кіно захоплюється Чарлі Чаплін: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного видатного митця, мислителя й поета — Олександра Довженка». 1932 р. він зняв перший звуковий фільм «Іван», після чого митця запросили на кіностудію «Мосфільм». О. Довженко переїздить до Москви. 1935 р. кінорежисера й письменника нагороджують орденом Леніна. Він знімає фільми «Аероград» (1935) і «Щорс» (1939)....

Українська література 40-50-х років ХХ ст.

11 Клас

Через Другу світову війну, що не оминула своїм чорним крилом Україну, ідеологічний тиск було послаблено, тому літературно-мистецьке життя пожвавилося. Письменники у своїх творах мали можливість більше порушувати національно-патріотичні проблеми з огляду на боротьбу з фашизмом. Частину літераторів було евакуйовано, правління СПУ та деякі редакції періодичних видань переїхали до Уфи (Росія). Понад сто письменників воювали на передовій та в партизанських загонах, працювали співробітниками у фронтових періодичних виданнях. У боях загинув М. Трублаїні, О. Телігу було розстріляно в Бабиному Яру, О. Ольжича закатовано в німецькому концтаборі. У літературі провідними стають патріотично-визвольні мотиви, зокрема синівські почуття, сповнені любові до свого народу, віри в його перемогу над фашистською навалою; посилюється філософське спрямування: «Клятва» М. Бажана, «Україно моя» А. Малишка, «Я утверждаюсь» і «Похорон друга» П. Тичини, «Жага» і «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського. У цей час О. Довженко написав кіноповість «Україна в огні», відтворивши страшний початок війни на українських землях. Цей твір, як і вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, роман «Жива вода» Ю. Яновського, був підданий нищівній критиці й заборонений. Саме в період війни розквітнув талант О. Довженка. Митець створює лаконічні новели й оповідання «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя»....

Іван Багряний (1907-1963)

11 Клас

Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов'ягін) народився 2 жовтня 1907 р. в с. Куземині поблизу м. Охтирки, що на Сумщині, у родині муляра. Майбутній письменник навчався в Охтирській технічній школі, потім — у Краснопільській художньо-керамічній школі. Те, що мистецтво — покликання, юнак усвідомив уже з юних літ, тож мистецька творчість була його «сродною» працею. Молоді роки пройшли в Криму, на Кубані, у Кам'янці-Подільському й Києві. У двадцятирічному віці під псевдонімом Багряний почав друкувати оповідання й поетичні твори. У 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, після закінчення якого не отримав диплома, бо був «політично неблагонадійним». Для митців цієї доби такий ярлик — типове явище. Іван привернув до себе увагу влади «ідеологічно невитриманими» творами й участю в національно зорієнтованому угрупованні МАРС. Віршований роман «Скелька» (1930) з волелюбним і національно-патріотичним пафосом викликав шалену лють у тодішньої влади, унаслідок чого твір було заборонено й конфісковано. Після виходу у світ збірки оповідань «Крокви над табором» І. Багряного заарештували й засудили до трьох років поселень на Далекому Сході. Письменник згадував: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України... Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу із заслання — три роки ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-Амурський лагер)»....

Євген Маланюк (1897-1968)

11 Клас

Євген Маланюк народився 2 лютого 1897 р. в селищі Новоархангельську на Херсонщині (нині Кіровоградська область). Батькові предки чумакували, а сам він був учителем, потім — повіреним у містечковому суді, режисером аматорських вистав, співав у церковному хорі, словом, просвітянським діячем. Мати була донькою військового. Євген здобував освіту в початковій школі, був звільнений від оплати за неї, бо навчався на «відмінно». 1914 р., після закінчення Єлисаветградської реальної гімназії, юнак вступає до Петербурзького політехнічного інституту. Але в цей час розпочалася Перша світова війна. Євген навчається в Київській військовій школі, а звідти потрапляє на фронт, стає ад'ютантом Головнокомандувача армії Української Народної Республіки. Після падіння УНР разом з іншими емігрував спочатку до Польщі (1922-1933). У таборі для інтернованих Євген змінив зброю воїна («стилет») на перо поета («стилос»). З 1923 р. він — студент Господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), яку закінчив 1928 р. за фахом інженера. Починаючи з 1923 р. Є. Маланюк друкує свої твори в еміграційних журналах («ЛНВ», «Ми», «Дажбог», «Дзвони» та ін.). У цей період молодий митець стає лідером «празької поетичної школи», пише збірки «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926). З 1929 р. живе у Варшаві, де працює інженером і бере активну участь у літературному процесі — був одним з фундаторів літературної групи «Танк». До першого періоду творчості Є. Маланюка належать також збірки «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934) і «Перстень Полікрата» (1939)....

Література письменників-емігрантів. «Празька школа» української поезії

11 Клас

Історик Б. Кравців підрахував: протягом 1920-1930-х років було розстріляно 89 українських письменників; 22 вижили й переважно повернулися в літературу; 212 перестали писати художні твори; 42 померли (дехто з них був ув'язнений); 83 емігрували з України під час Другої світової війни. Отже, з літературного життя вибуло 448 українських майстрів красного письменства... Решту компартія перетворила на слухняних виконавців, які писали оди вождям і комунізму на замовлення. У цьому розділі поведемо розмову про тих письменників, які у 20-30-х роках ХХ ст. змушені були покинути рідний край та емігрували з Україною в серці. «Празька школа». Багато митців знайшли собі прихисток у Чехословаччині, президент якої Т. Масарик мав симпатії до українців і сприяв тому, щоб вони могли здобувати освіту рідною мовою. Неподалік від м. Праги, у м. Подєбрадах, було відкрито Українську господарську академію, де з перших днів її роботи навчалося 300 українських студентів. Також у Празі працював Вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, Український вільний університет та Українська мистецька студія....

Осип Турянський (1880-1933). Поза межами болю (Уривок)

11 Клас

Я не тужу ні за ким, — сказав Добровський. — Проклинаю цілий світ і серджуся навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінувати й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна знизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою до грошей (...) перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проламали сербський фронт і сунемо, як море, уперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й бачу, що серб уже давно мертвий. Розлючений, кричу до свого капрала: — За що ти б'єш у лице трупа? — За те, — каже він, — що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях. Ось вам ідеал усякої війни! Ось вам образ людської душі!.. Через велику втому мені було тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати: — Добровський! Що ти зробив з тим капралом? — Я пустив йому кулю в лоб. — Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства та звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, що засноване на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами. (...) ІІІ...

Навігація