Юрій Винничук (нар. 1957 р.)
- 3-01-2023, 13:33
- 256
8 Клас , Українська література 8 клас Міщенко
Юрій Винничук
(нар. 1957 р.)
«ОПЛЕСКИ — ЦЕ ТЕ, ЩО МЕНЕ ОКРИЛЮЄ...»
Юрій Винничук знаний в Україні як письменник, журналіст, мовознавець, редактор. Він народився в Івано-Франківську, там отримав вищу освіту, згодом переїхав до Львова. Усе його творче життя в основному пов’язане зі Львовом.
Юрій Винничук
Цікаво, що твори Юрія Винничука знані в багатьох країнах світу. Вони перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. За його казками знято мультфільми «Історія одного Поросятка» та «Як метелик вивчав життя».
Має він і дуже оригінальну відзнаку - «Галицький лицар», а також - «Золотий письменник України».
І вже зовсім оригінальним званням його було нагороджено за унікальне видання «Кнайпи Львова» - «Посол галицької кухні».
У його літературному доробку чимало надзвичайно цікавих творів, які ви напевно прочитаєте згодом, у старших класах, бо нині переконаєтесь, знайомлячися з його повістю-казкою «Місце для дракона», наскільки це глибокий і яскравий письменник.
МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА
Повість-казка
(Скорочено)
Не від того я помру,
Що на світі буде водна.
А від того, що вона
Мого вірша не достойна.
Ярослав Довган
РОЗДІЛ І
1
(...) Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи, й тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кілька з них вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.
Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив від час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках. (...).
У князя була донька - прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління. (...).
Як саме характеризує люботинського князя цей опис його князівства?
Отож князь викликав воєводу і наказав йому за два тижні зібрати розпущене військо, а також і данину, якої князеві давно вже не платили його підлеглі.
(...) - Е-е, ваша милість, тут ви трошки той... Самі ж, вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли... Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба удвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.
Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.
- То що порадите? - спитав.
- Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, господь змилостивився над нами.
- Ви про що?
- Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона. (...).
- Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? - вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи. (...).
- Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона - пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом - святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.
2
Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника - скільки вже там було його - заворушився, мов трава схарапуджена.
Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.
Як ви гадаєте, чи правдоподібною виглядає дружба людини і дракона?
- Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього князя. (...).
Чоловік розповів драконові про людський звичай: претендент на руку князівни мусить убити дракона й сісти на трон. Дракон не хотів помирати, присягався, що не робитиме нікому зла й навіть хробака з’їсти не може. Але чоловік був переконаний, що всяке може трапитись і дракон може озлитися та почати їсти людей. А потім дракон таки вмовив чоловіка навчити його грамоти. І учнем виявився тямущим.
3
Згодом чоловік і дракон довідались, що люди готуються вбити дракона, лицарі збираються на ґерць. Обоє були в розпачі. Нічим чоловік не міг допомогти миролюбному дракону. Дракон допитувався про справедливість і про те, як Бог таке дозволяє. І чоловік з жахом подумав, що справедливості немає.
4
Лицарі зібралися перед печерою дракона. Він боявся цих озброєних людей, а тому відчайдушно ревів. Потім забився в куток печери і задрімав, так і не визирнувши з печери. А люди вирішили розвести коло печери колосальне багаття, щоб викурити дракона.
5
Дим поступово вповзав у печеру. Драконові стало зле, і він втратив свідомість.
А князь наказав загасити вогнище, бо зрозумів, що це не по-лицарськи. Дракон може просто задихнутися, а тоді всі довкола сміятимуться з таких «лицарів».
6
У шинку «Під веселим раком» у Шамуеля й Ривки пан Таємний радник повісив страшну картину, на якій був намальований дракон на купі людських кісток, з людьми в пащах і ріками крові. Зроблено це було з тим, щоб надихати лицарів на поєдинок із драконом.
7
Зібравшись у шинку, лицарі жваво обговорювали Люботинського дракона.
(...) - Я вашого дракона зовсім не хочу образити, - сказав Гудбрант. - Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, - вигляд його печери.
- Та-ак, - кивнув Кельбас, - моравські печери куди кращі.
- Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати - перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей - барвінок, мальви, рута.
- А й справді, - насторожився Кельбас. - Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе - дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. (...).
РОЗДІЛ II
1
Пан Лаврін з Горшова герба Підкова, його джура та слуги мандрували в Люботин.
2
Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.
- Як ви гадаєте, - озвався джура, - чи хоч на завтра доберемся до Люботина?
- Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.
- На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.
- Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря... Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.
- Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.
Чому таке велике значення надавалося зброї, освяченій саме в Єрусалимі?
- То правда, але одне битися з сарацинами, а друге - з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.
- Ви повинні його перемогти.
- Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.
- Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.
- Умгу, - кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.
- Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.
- Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода - князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія. І природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять - це вже не вік для одруження.
- Кажуть, князівна молода й вродлива.
- Я маю її портрет.
- Правда?! - пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.
- Зараз покажу, - лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. (...).
Тут вони зустріли стару бабу з кривим носом, схожу на відьму, яка попросила їсти, а натомість пообіцяла розповісти, де взяти меч, який точно зітне голову драконові.
- Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?
- Чорний лицар з Тарновищ? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевир. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.
- Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.
- І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?
- Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.
- Язик? На біса вам язик? Ви хто - відьма?
- Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.
Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?
- Ви ще роздумуєте? - спитав уголос. - Поїхали мерщій за тим мечем.
- Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?
- Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.
- Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?
- Ну що там? - озвалася баба, дожувавши м’ясо.
- Не треба мені того меча. (...).
Як характеризує лицаря цей вчинок?
3
Надвечір з’ясувалося, що подорожні заблукали. Тоді вони вирішили повернутися на стару дорогу.
РОЗДІЛ III
1
Люботинський князь приїхав до пустельника просити поради, як битися з незрозумілим драконом, що не хоче виходити з печери. Пустельник розповів про незвичайність дракона, про те, що він не їсть м’яса. Читає книги і навіть пише вірші. Князь обурився і розгубився.
(...) - Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?
- Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно в печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.
- Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!
- Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.
- Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише... Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, - гукнув до воєводи, - ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт! (...).
- Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз... Він добрий. (...).
Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:
- Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька... За кого її видам?
- Я розумію... Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю. (...).
- Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?
- Одна.
- Як - одна?! Всього одна?!
- А ви думали скільки!
- Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?
- Такий вродився.
- Ну, пішли часи... Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.
Про що свідчить така реакція князя на опис дракона?
2
Після розмови з князем пустельник зайшов до печери й запропонував драконові переселитися до іншої печери, що має вихід на широку галявину, оточену високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, яка виходить у ліс.
3
Драконові сподобалось нове помешкання. А наступного дня пустельник привів до нього князя.
(...) Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія. (...).
- Я тут... егм... вина трохи... Не вживаєте?
Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.
- Ні, він ще молодий, - відповів той за нього. - Зовсім дитина... А з чого вино?
- Виноградне. Це мені з Волощини привезли... діжечку... А я тихенько... щоб жінка не бачила та й... от...
- Ех-хе-хе... - покректав пустельник. - Гріхи наші... Давайте, спробуєм...
- То ви... е-е... вибачайте, скільки років маєте? - звернувся князь до дракона.
- Вісім.
- Вісім! Ну-у... це... егм... як для коня, то вже той... а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім... Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?
- Ще трохи виросту. (...).
- О! Бачите? - пожвавішав князь. - Бачите? Як на роду написане, так і буде. Ви от... вибачайте, як вас величати?
- Називайте Грицьком.
- Як? Грицько?.. Жарту... е-е... гм... ну, так-так... звичайно... гм...
- Це я його так назвав, - озвався пустельник. (...).
- А-а, - глянув спідлоба на пустельника князь, - ясно... Що ж, Грицько то й Грицько... Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.
- А я не збираюся нікого страшити.
- Е-е, це ви даремно. Це ви начитались... А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що - проти традицій?
- Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.
- Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон - то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, - у своєму князівстві єретиків не потерплю!
- Е-е... та що ви, далебі, - встряв пустельник. - Який із нього єретик? Молоде ще, зелене...
- Ну, молоде... а собі на умі... оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави - ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.
- Та нічого там такого нема, - одмахнувся рукою пустельник. - Ось нате самі подивіться.
Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:
Розквітають дивні квіти,
розкривають пелюстини,
а метелики стікають
по вустах, як сік ожини.
Сни дзвіночків голубіють,
зазирають у кишені,
а ти сиплеш їм дукати
у роззявлені їх жмені.
І ковтаєш сон глибокий,
подарований навічно,
І вмираєш разом з ними,
не питаючись, навіщо.
День минув, і склали крила
всі метелики на зиму.
Заховайся й ти в шкарлупку
і ридай собі за ними. (...).
Як, на вашу думку, характеризує дракона цей його вірш?
- Він талант, - погодився пустельник. - Справжній християнин. (...).
Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.
- Ну-ну, ти не захоплюйся! - заметушився князь. - Такому, як ти, й діжки мало.
- Смачно, - облизався дракон.
- Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз... Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька - куріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано - дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина... Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те, що ти. Порядні... Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви - все, як повинно бути. А ти... лінюх... ну, хіба ж так можна?
Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремигнув. (...).
- Не буду я ні з ким битися. Не хочу.
- От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що - в петлю?
- Чому в петлю?
- Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде... «Люботин? A-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона вже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.
- А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.
- Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що - патріотичні почуття притуплені?
- Та ні... але я ще такий молодий... не нажився ще...
- Шкода. Але що робити? (...).
І князь почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:
- ГХАААГХРРР!!!
Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.
- Фу-у, аж вуха позакладало, - нарікав князь. - Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець! (...).
Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.
4
Наступного ранку князь знову прийшов до дракона і довго жалівся, що дракон його зганьбив, а всі лицарі роз’їхалися додому.
(...) Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.
«Не доб’юся я нічого, - бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях - добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».
Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи в такт головою.
Чи зрозуміло вам, що саме замислив князь?
5
Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.
6
Після кількох днів відсутності пустельника дракон занепокоївся, пішов до його обійстя, знайшов там свого старшого друга хворим і, забравши до себе в печеру, почав лікувати.
7
- Добре, що ти мене сюди завіз... Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи, вмерти серед темної ночі...
- Ні-ні, не покидайте мене, - жахнувся дракон.
- У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.
- Так... після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.
- Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти.
В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.
- Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.
- Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці... Ти - той ніж. Ти все ще біля горла... Податок збільшили - дракон винен. Хлопців до війська забрали - дракон винен. Град вибив збіжжя - і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати... Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.
- То ви вже шкодуєте, що мене вчили?
- Шкодую... Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.
- Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
- Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!
- Але мені не дають!
- То йди звідси! - аж застогнав пустельник. - Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!
- Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!
- Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна - гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу - поети гинуть у першу чергу.
- Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!
- Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?
- Вам! Вам - за все те добро, що зробили для мене!
- Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!
- І глупота завойовувала світ. (...).
Наскільки важливою була ця розмова для дракона? Чому?
Після цієї розмови пустельник помер.
РОЗДІЛ IV
1
Одного дня, коли князь із драконом вкотре сиділи біля могили пустельника, дракон сказав князеві, що згоден вийти на герць.
(...) - Та, - відмахнувся князь, - облиш. Я вже змирився зі своєю долею, - а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.
- Я не жартую... - дракон відкашлявся. - Справді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду.
- І ти будеш битися?
- Буду. (...).
Князь після довгих потуг нарешті видушив із себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.
- Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди... Так буде ліпше. Інакше сам знаєш - ніхто не повірить.
2
Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.
3
Воєвода жалів дракона. А князь наказав назбирати людських кісток на полях, де велися бої, щоб переконливішим виглядало помешкання дракона.
4
У цьому розділі ми знову зустрічаємо лицаря Лавріна, який нарешті із джурою та слугами знайшов вихід із лісу.
5
Поява лицаря Лавріна викликала чималий інтерес. Князь був готовий віддати за нього доньку навіть без герцю, бо Лаврін був найкращим претендентом на руку доньки. Довго думав князь, як зробити так. Щоб саме Лаврін переміг дракона. Рішення підказав воєвода Антось: треба попросити дракона піддатися тому, в кого на шоломі буде голуба стьожка.
6
Про це наступного дня князь і попросив дракона, залишаючи у нього в печері доньку. Дракон погодився.
(...) - Твої вірші...
- Я залишу їх тут, на могилі... Ви збережете їх?
- Збережу.
- А мене поховайте біля мого вчителя.
- Я все зроблю. Прощавай.
Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, - шепотів собі, - я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».
Що в цей момент відчував князь?
РОЗДІЛ V
1
Настася не одразу впізнала у драконові дракона. Їй він був схожий на великого метелика. Вона так і називала його - Метелик. Дівчина драконові також сподобалася. Вони були щирі одне з одним. Настася розповіла драконові про те, що щиро закохана у джуру лицаря Лавріна.
(...) - Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни... Деколи на полювання брали. Та й усе... уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха - бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.
- Ну й свинство! Ми так не домовлялись!
- Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать... Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.
- Так і казав: гарні?
- Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що - гості приїдуть чи так яке свято... А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.
- Та йдіть!
- Ви й не думали - правда? - що так вплинете на нього?.. І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.
- Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.
2
Лицарі знову обговорювали достоїнства та недоліки дракона. Найшляхетнішим серед них був таки Лаврін.
3
Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», - прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:
- Вже йдете?
- Пора.
- Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала... що я ваш убивця. Не розумієте? Я - справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю... Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було... І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель - розумієте? - тут-там... кілька подряпин голкою... Зате яке враження! (...)
4
Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.
...Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту, був розгорнутий.
Коли осінній лист лаштується в дорогу
І гуси його кличуть за собою,
Коли туман вінчається з імлою
І поруч для розмов нема нікого,
Надходить смуток у плащі рудому
І переслідує уперто й люто,
Влива у спогади гірку отруту
І не дає розрадити нікому.
Але тепер ваш образ, Панно світла,
Як промінь, що крізь ночі проникає,
Мені в очах притьмарених заквітнув
І про щасливу днину пригадає,
Коли були ми тільки вдвох на світі.
Тепер я сам. Молюся і згасаю.
- Це... невже це про мене?
Атрамент був свіжий.
Що зрозуміла панна, прочитавши вірш?
5
Лицарі вишикувалися до бою з драконом. Таємний радник привітав їх і запросив виступити перед лицарями дітей із патріотичними віршами. Потім прочитав список лицарів, допущених до бою. Не допущено було лише лицаря Кельбаса, який не мав джури.
(...) Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них - у печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом. (...).
- Що ж вам ще від мене треба?
- Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна... Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони - це буде знак, що пора вже й честь знати... Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо в нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння - кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня - це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі... До слова - ваші крила... Вони не декоративні? Ви можете літати?
- Звичайно.
- Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то в нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити... То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити... Ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?
- Коли треба, то й видихаємо. (...).
Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Служба така в чоловіка - от він і колупає, як не пальцем, то словом... Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками (...).
- Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе. Працюємо в поті чола... Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну. Князівна воліє його джуру. А от я - єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.
- Мене це не цікавить.
- Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?
- До чого тут патріотизм?
- Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже ви пустельнику так і сказали, що йдете на смерть заради Люботина.
- Ви підслуховували наші розмови?
- Це не суттєво... Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь у бою лише із завзяття, а престол його не цікавить. А джура - шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа - це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!
Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.
- Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную... Ви... е-е-е... віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша - поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.
«А що як вилізе?» - всміхнувся змій, згадавши рондо-акростих, з якого кебетний чоловік може вичитати ім’я автора: «Дракон Григорій».
- Якщо я кажу «не повинне», то за свої слова відповідаю і такі штучки, як акростихи, у нас не проходять.
- О, ви ще й з рукописами моїми знайомі!
- Шановний, ви б перший мене мали за йолопа, якби виявилося, що я з ними не знайомий, хіба ні?
- Господи, як же ти допускаєш, аби вони ще й у душу мені лізли?
- В душу? Ну що ви! Не перебільшуйте. Хотілося, звичайно, і в душу, але що поробиш - тут ми не допрацювали... Словом, дивіться самі. Бо вся ваша розумова праця, так би мовити, плід невтомних трудів, може перетворитися на зграбну купку попелу, яку вітер з великою насолодою розвіє понад скелями... і не спокушайте себе думкою, що оце, розчавивши мене, вирішите проблему.
- Так, я навіть такого хроба, як ви, не можу розчавити, тільки не тому, що за вами стоїть з десяток тієї ж самої хробачні, а тому, що навіть ви для мене жива істота. Бо і вас колихала мати й співала колискову мовою, якою писав я. І тішилася, коли ви починали лопотіти якесь нове слово... А тепер вступіться. Нехай діється воля божа.
РОЗДІЛ VI
1
Нарешті дракон вийшов до людей.
(...) І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.
Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.
Тут і джури осміліли й собі, прискочили до змія та щосили загамселили мечами і топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом у чудовиська.
«Так, ну що ж - пора», - подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.
Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, - драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало - коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну...
Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:
- Коліть, пане!
Але мить була втрачена, дракон одвів голову. (...)
Так повторилося декілька разів.
«Яка сила не дає мені заколоти його? - не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. - Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна». (...).
Художник І. Кащук
- Руба-а-ай!!!
І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.
Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».
За що подякував дракон своєму вбивці?
Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:
- Я не хотів... ви зволікали... а я й... списом...
- Все гаразд, - одмахувався пан Лаврін. - Може, воно й на краще.
- Ви не ображені?
- Та ні. Дай спокій.
- Не може бути! - Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.
Надбіг князь.
- Молодець! Я знав, що ви! Герой!
- Та це не він! - почулося несподівано.
Князь отерп.
- Не він? Я ж сам... як він мечем... А хто?
- Ось, джура. Та покажись ти!
Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.
2
Весь Люботин святкував перемогу над драконом. Скоро справили й весілля джури та Настасі. А пан Лаврін зголосився допомогти князеві поховати дракона біля його вчителя, пустельника. Там і розповів князь панові Лавріну історію своїх взаємин із драконом.
(...) Князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його - він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.
- Якби я міг, - процідив лицар крізь зуби, - якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!
Як пояснити таку реакцію пана Лавріна?
Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя. Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.
РОЗДІЛ VII
1
(...) Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою - постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. (...).
Раптом зрозумів, чого йому бракувало, - розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього. (···)·
Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.
На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.
- Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи... Осінь... така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її... Ех, не слухайте мене. Це так... до слова прийшлось... А ви пийте, пийте... - вилив вино на могили і налив знову. - Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли... (...). Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.
Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.
2
І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.
- Га, бісова негода! Ви не замерзнете? - спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. - Візьміть мого кожуха. Не хочете?..
Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.
- Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа... Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.
І дракон почав:
В моїй душі хтось посадив осику.
На вижовклих від самоти горбах
Вона росте на чорнім полі крику
Така ж висока, як моя журба.
І бачу я в один похмурий день -
Замайоріла постать вдалині.
Невже до мене Юда йде,
Щоби повіситись в мені?
- Це ти про мене? - спитав сухо князь. - Ну, звичайно, про мене... От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її...
- Якщо ви Юда, то я та осика, - зітхнув пустельник. - Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто разів болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.
- І я вмер... - сказав дракон. - І ви побачили - зло не від мене.
Пустельник витер долонею мокре обличчя:
- Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих.
- Держава спала. Я мусив її розбудити, - аж застогнав князь.
- Але ви розбудили не державу, а лихі інстинкти... - сказав пустельник. - Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! (...).
Прокоментуйте ці слова пустельника.
Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою... Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.
А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце - бліде й змарніле - вистрілило проміння понад світом.
Але князь уже його не бачив.
«ЧИНИТИ ДОБРО НАБАГАТО ВАЖЧЕ»
Повість-казка «Місце для дракона» написана, як ви вже зрозуміли, зовсім незвичайно. От ви вже й познайомились - перед вами друг самітника Григорій - поет, мислитель і... дракон. Хоч часом він мріє стати метеликом та літати серед квіток. Добро і зло у Винничука немовби помінялись масками - люди стали драконами, а Грицько-дракон більше людина, ніж самі люди. Отож чи буде щасливим поет, чия душа літає попід хмари, серед законів нашого світу? Чи знайдеться місце драконові-метелику серед придворних інтриг, королівських змов, лицарських поєдинків і боротьби за принцесу та Люботинське королівство?
У книзі Юрія Винничука «Місце для дракона» все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає молодих і вродливих дівчат, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору - щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють «драконячі закони». Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі... роз’їхались, адже «лютий хижак» і гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така несподівана зав’язка Винничукової повісті-казки. І саме це одразу привертає увагу, змушує замислитись. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же «кровожерливий» дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
«Життя володаря не варте й одного рядка поета», - розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. - «Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні».
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. Що станеться, коли народові буде «замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла?... Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!» - роздумує автор.
Як ви розумієте ці міркування автора?
Цей твір можна назвати не просто казкою, а повчальною притчею. Адже його герої вчать нас багатьом речам. Лицарі виявляються зовсім не лицарями, і не має значення, що на них справжні яскраві обладунки. Люботинський князь, який має дотримуватися справедливості й бути взірцем для своїх підданців, виявляється зрадником. І зраджує він найсвятіше - довіру, дружбу. Князівна, шлюбу з якою домагаються лицарі, думає лише про себе.
Тільки мудрий пустельник та лицар Лаврін виявилися справжніми людьми, які усвідомили, що насправді відбувається.
Хочеться, щоб вам теж було зрозуміло: у цій повісті-казці автор намагався донести до нас дуже важливу істину: справжньому поетові важко вижити в суспільстві, де панують інтриги, облуда, несправедливість, самодурство, зрада.
Звісно, це казка. Справді, несподівано, що звичний для тебе, як і для всіх мешканців Люботинського князівства, дракон виявився дивним створінням - добрим, лагідним, щирим, милосердним. І він таки змусив людей усвідомити свою перед ним провину. Щоправда, не всіх.
Хто, на вашу думку, усвідомив свою провину, а хто - ні? Процитуйте відповідні уривки.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Повторюємо
- 1. Кого ви вважаєте головним героєм твору?
- 2. Хто з лицарів, на вашу думку, має справжні риси та якості лицаря, а хто - ні?
- 3. Чому Люботинський князь хотів смерті дракона?
- 4. Хто був справжнім другом дракона Григорія?
- 5. Які людські якості, на вашу думку, має Настася, донька князя?
2. Міркуємо
- 1. Поміркуйте, чому дракон Григорій став саме таким, а не звичайним драконом-людожером, відомим вам з інших казок.
- 2. Чи сподобались вам написані драконом вірші? Що саме в них зворушило вас?
- 3. Хто з героїв повісті викликає у вас повагу, а хто - осуд і відразу?
- 4. Опишіть битву з драконом. Що в цьому описі вам найбільше сподобалось і чому? Процитуйте відповідні уривки.
- 5. Чого саме бракувало князеві після смерті дракона? Чи усвідомив він, що вчинив? Аргументуйте свою думку.
3. Аналізуємо
- 1. Жертвою яких саме традицій і забобонів став дракон?
- 2. Поясніть, чому пустельник не бажав учити дракона читати. І чому все ж навчив? Чи правильно він вчинив, на вашу думку?
- 3. Чи стала Настася справжнім другом дракона? Доведіть свою точку зору.
- 4. Порівняйте героїв повісті - пана Лавріна та його джуру. Кому з них варто надати перевагу і чому?
- 5. На вашу думку, це сумний чи розважальний твір? Доведіть свою думку за допомогою відповідних цитат.
4. Дискутуємо
- 1. Чи міг Люботинський князь поламати традицію, задля якої лицар мусив убити дракона?
- 2. Як ви зрозуміли крилатий вислів «вбити дракона»?
- 3. Чому цю повість можна вважати притчею?
- 4. Хто з героїв твору наймудріший? Чому ви так вважаєте?
- 5. Чого вчить цей твір? Хто для вас лишився після його прочитання героєм, а хто - злочинцем?
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
А хочете спробувати переселити дракона Григорія в наш час? Придумайте сучасний варіант цієї казки. Що відбувалося б із цим симпатичним драконом-поетом, якби він жив поряд з вами?
Влаштуйте конкурс на кращу нову історію життя дракона - прочитайте свої казки учням молодших класів, і нехай вони, як незалежні експерти, оберуть переможця - того, чия казка їм найбільше припаде до душі.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ
Сьогодні не я вам, а ви мені спробуєте розповісти, яким є наукове підґрунтя казок про драконів. Зверніться до спеціальної літератури, учителя біології, Інтернету. Підготуйте спеціальну доповідь на тему: «Дракони реальні й казкові».
ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА
Упродовж п’яти хвилин згадайте якнайбільше назв казок (українських та інших народів) про драконів. Переможцем стане той, хто згадає і встигне записати найбільшу кількість назв таких фольклорних творів.
Коментарі (0)