|
Досить жвавого розвитку набула в другій половині XIX ст. українська поезія. У цей період продовжували творити митці ще попередньої доби — П. Гулак-Артемовський, П. Куліш, М. Костомаров, Я. Щоголів. Також поступово заявляли про себе молоді талановиті поети — С. Руданський, Л. Глібов, Ю. Федькович, І. Манжура, Б. Грінченко, М. Старицький, В. Самійленко, П. Грабовський та ін. У ці роки поезію друкують у численних альманахах і збірниках («Зоря галицька», «Дністрянка», «Чайка», «Руська хата») і журналах («Вечерниці», «Мета», «Правда»). Значно частіше, як у попередню добу, виходять друком також збірки віршів окремих авторів: «Досвітки» П. Куліша, «Поезії» Ю. Федьковича, «Байки» Л. Глібова, «Під сільською стріхою» Б. Грінченка, «Пролісок» П. Грабовського та ін. Щоправда, абсолютна більшість цих видань з’являлася в Західній Україні, бо на Наддніпрянщині російська імперська влада суворо забороняла друкувати будь-які тексти українською мовою. Як не дивно, на перший погляд, найпомітнішим, найпопулярнішим явищем в українській поезії 1860-1870-х років залишалася творчість Т. Шевченка. Бо тільки в ці роки почали з’являтися друком, доходити до широкого читача, захоплювали й вражали його позацензурні твори «трьох літ» і наступних періодів. Тогочасні вітчизняні літератори свідомо чи несвідомо намагалися наслідувати Т. Шевченка — його фольклорну манеру, легку поетичну форму, патріотизм, оспівування козацької минувшини, знедоленого народу. Але кожен справжній геній абсолютно оригінальний, відтворити, повторити його стиль майже неможливо. Тому всі спроби «писати під Шевченка» закінчувалися творчими поразками. Успіхи чекали тоді, коли митці віднаходили власні творчі стежки (на жаль, це траплялося не так часто)....
|