|
Як справжня молитва до мрії про волю рідної нації, про подолання імперської ночі, звучить вірш «Мріє, не зрадь...» (1905). Найзаповітнішим сподіванням героїні завжди було звільнення свого народу. Заради цього вона провела безліч «безрадісних днів» і «безсонних ночей», відмовилася від усіх інших прагнень, пішла на самопожертву: «Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. / Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя». І ось, — відчуває героїня, — з'явився шанс на перемогу, настала вирішальна пора, коли за свободу потрібно віддавати все, платити за життя життям. Провідний мотив твору розкривається яскравим афоризмом: Пейзажна й інтимна лірика. Витончена, лірична, жіночна натура Лесі Українки особливо разюче виявилася в інтимній та пейзажній ліриці. Природу поетка сприймала як живу, одухотворену силу, розрадницю, невичерпне джерело енергії й божественний вияв краси, як вияв душі України. Переважно пейзажний цикл «Подорож до моря», що зародився на основі вражень, отриманих Лесею від поїздки до Одеси влітку 1888 р. Їдучи потягом з Ковеля через Поділля на південь, поетка побачила Україну в усій її красі. Волинські краєвиди змінюються подільськими, а далі — безкраїми степами, іскристими хвилями синього моря й акерманськими турецькими вежами, які викликають в юної Лесі уявлення про тяжку долю рідної землі. Екзотичний (у неоромантичному стилі) і глибоко чуттєвий вірш «Хвиля» (1908), написаний у Євпаторії. Поєднання довгих і коротких рядків, звукопис, суміжне римування створюють ефект припливу й відпливу хвилі, а дієслівні рими підсилюють динамічність картини, яка виникає в уяві читача....
|