Войти
Закрыть

Григір Тютюнник (1931-1980). Три зозулі з поклоном

11 Клас

Я виходжу з-за клубу, у новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденькі сосни рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова й веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю, волосся вмирає раніше, ніж людина... Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну: — Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами й проводжає мене далі, аж доки я не підійду до великої сосни (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»). Удома мене зустрічає мама, радіє, плаче й підставляє мені для поцілунку сині губи. — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, ось костюм купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає й каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: утекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують....
0 Переглянути

Григір Тютюнник (1931-1980)

11 Клас

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівці Полтавської області в селянській родині. Батька — теслю, який готувався скласти іспити для вступу до вчительського вишу, репресували 1937 р. Тож виховував малого Григора батьків брат Филимон. Мати ж хлопчика вийшла заміж удруге... Після п'яти класів школи вступив до Зіньківського ремісничого училища № 7, щоб отримувати одяг і 700 г хліба на день (цей пайок урятував сім'ю 1947 р. від голоду). 1948 р. помирає в засланні батько. 1951 р. Григора призвали на службу на флот (Далекий Схід), де він служив радистом 4 роки. 1957 р. вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Цього ж року батька, як і тисячі інших невинних людей, було посмертно реабілітовано через відсутність складу злочину. 1959 р. Гр. Тютюнник одружується, згодом у нього народжуються двоє синів. Перша новела «В сумерки» (рос.) виходить друком 1961 р. Писати українською пізніше переконав його старший зведений брат Григорій (ось чому для скорочення імені Григора використовують не ініціальну букву Г., а буквосполуку Гр., щоб розрізняти двох українських письменників-братів — Григора (Гр.) і Григорія (Г.) Тютюнників). Після закінчення університету працює викладачем у школі, у редакціях газет і журналів, у видавництвах. 1963 р. друкує в газеті «Літературна Україна» оповідання «Дивак», яке ви читали в 5 класі. Потім вийшли у світ оповідання «Зав'язь», «На згарищі» (1964); збірки «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976); повість «Климко» (1976), яку екранізували 1983 р.; повість «Вогник далеко в степу» (1979). Життя письменника несподівано обірвало самогубство. Це сталося 6 березня 1980 р. Похований у м. Києві на Байковому кладовищі....
0 Переглянути

Микола Вінграновський (1937-2004)

11 Клас

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1937 р. в м. Первомайську Миколаївської області. Батько, заможний селянин, свого часу пережив розкуркулення, мати походила з козацького роду. Саме від батьків і степового сонячного краю хлопець успадкував палку козацьку вдачу. 1955 р., після середньої школи, Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, але за два тижні від початку занять його талант помітив О. Довженко, який саме набирав групу для навчання у ВДІКу, тож юнак переїздить до Москви. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій подальшій творчій долі М. Вінграновського. Ще будучи студентом, Микола зіграв роль солдата Орлюка в художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був О. Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі М. Вінграновський був нагороджений золотою медаллю кінофестивалю в Лос-Анджелесі. З 1960 р. працює режисером Київської кіностудії ім. О. Довженка. У його доробку, окрім згаданої «Повісті полум'яних літ», були художні фільми «Дума про Британку» (1970), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Довженко. Щоденник 1941-1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993) та ін. М. Вінграновський помер 26 травня 2004 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі. Перші поетичні твори М. Вінграновського виходять друком у 1957-1958 рр. у журналах «Дніпро» і «Жовтень». Але по-справжньому поет заявив про себе 1961 р. добіркою віршів у «Літературній газеті». Перша друкована збірка окремою книжкою «Атомні прелюди» (1962) характеризується щирістю почуттів, органічним злиттям громадянського й особистого, минулого і сучасного. М. Вінграновський не зараховував себе до покоління шістдесятників і казав: «Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік». Далі були поетичні збірки «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978). Автор працює й над дитячими творами: у 1960-х роках виходять друком його оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти», збірки віршів для малят «Андрійко-говорійко». Непересічність поетичного таланту М. Вінграновського засвідчила збірка «Цю жінку я люблю» (1990). У ній уміщено неопубліковані твори 1960-1970-х років і нові поезії. Хоч у збірці і звучить громадянсько-національний пафос, проте її основа — інтимна лірика. У ній «вірші розташовано не за часом написання, а за логікою розвитку...
0 Переглянути

Іван Драч (1936-2018)

11 Клас

Іван Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинцях на Київщині. Його батьки були селянами. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. На Вищих сценарних курсах у Москві здобув фах кінодраматурга. Працював у газеті «Літературна Україна», журналі «Вітчизна», а також у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. І. Драч — представник покоління шістдесятників, товаришував з І. Дзюбою, але з часом перейшов на офіційні позиції, після чого стосунки з владою значно покращилися. До поета приходить визнання, він отримує Державні премії УРСР і СРСР. У часи незалежності України був депутатом Верховної Ради України трьох скликань, обіймав високі державні посади. І. Драч помер 19 червня 2018 р., похований на батьківщині, у с. Теліжинцях. Поет продовжував у своїй творчості авангардистську течію української літератури, що була обірвана ще на початку 30-х років ХХ ст. Його сміливі експерименти з різними поетичними формами поєднані з українською фольклорною традицією. Поезія І. Драча наповнена несподіваними асоціаціями та яскравими метафорами. Їй властива гіперболізація думок і почуттів, химерне переплетення космізму та приземленого, серйозного й іронічного. І. Драч дебютував поемою «Ніж у сонці» (1961), яка викликала бурхливу реакцію тодішніх критиків: надто зухвало й незвично, як на ті часи, молодий поет вибудував образну систему. Потім з'явилася збірка «Соняшник» (1962), яку захищали від гніву комуністичних ідеологів Л. Костенко, І. Дзюба, В. Симоненко. Після виходу у світ цієї книжки автора почали називати «сонячним поетом», адже твори митця були наповнені сонячними образами й асоціаціями — «Балада про соняшник», «Сонячний етюд», «Етюд про хліб» та ін. Мотиви сонця звучать і в подальших збірках І. Драча: «Протуберанці сонця» (1965), «Балади буднів» (1967). Після вибуху в Чорнобилі у творчому доробку поета з'являється поема «Чорнобильська мадонна» (1986). Сповнена гуманістичного пафосу, вона оспівує багатогранний збірний образ Матері як земної жертовної жінки, яка, переживаючи муки й страждання, зберігає любов, чим і наближається до Божої Матері. Тематика подальших творів поета вражає своїм багатством — від філософсько-екологічних, політичних до патріотичних мотивів: збірки «Храм сонця» (1988), «Лист до калини» (1990), «Вогонь з попелу» (1995), «Анатомія блискавки» (2002), «Сонце моє» (2010) та ін....
0 Переглянути

Дмитро Павличко (нар. 1929 р.)

11 Клас

Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польськомовній школі в Яблунові, потім у Коломийській гімназії. Вищу філологічну освіту здобув у Львівському університеті. Працював у журналах «Жовтень» і «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася в 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книжки «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» і «Правда кличе» (1958), «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994) та ін. Окрім поетичної творчості, Д. Павличко захоплюється перекладом художніх творів англійської, іспанської, італійської, французької, португальської та багатьох слов'янських літератур; працює на ниві літературознавства; бере активну участь у громадсько-політичному житті держави (організатор Народного Руху України, депутат Верховної Ради України кількох скликань, посол України в Словацькій Республіці та в Республіці Польща). Д. Павличко має також здобутки й в українському кінематографі: він написав сценарії для фільмів «Сон» і «Захар Беркут». У тематичному й стильовому аспектах Д. Павличко продовжує традиції І. Франка: патетика, пошук гармонії пристрасного почуття, ясного розуму й сильної волі ліричного героя; увага до громадянсько-патріотичної, любовної та філософської проблематики; афористичність, притчевість. Митець велику увагу приділяє сонету. Але найбільше він прославився як поет-пісняр. Багато його віршів, покладених на музику, стали популярними в народі, зокрема «Лелеченьки», «Два кольори», «Впали роси на покоси», «Явір і яворина», «Долиною туман тече», «Я стужився, мила, за тобою...». Найбільше Д. Павличко працював у тандемі з композитором О. Білашем....
0 Переглянути

Василь Симоненко (1935-1963)

11 Клас

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Батько покинув родину, тому Василя виховували мати й дід. Середню школу в Тарандинцях закінчив із золотою медаллю (до школи доводилося добиратися, долаючи відстань 9 км... і це тільки в один кінець!). Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а також кореспондентом «Робітничої газети». Тут він зустрів свою майбутню дружину Люсю. Улітку 1962 р. В. Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції в м. Смілі, після чого здоров'я поета почало суттєво погіршуватися. З огляду на те що влада всіляко боролася з ним, можна припускати, що це побиття було невипадковим. В. Симоненко помер 13 грудня 1963 р. через рак нирок. Похований у м. Черкасах. Хоча творче життя, як і фізичне, у В. Симоненка було коротке, проте він залишив самобутній слід у поетичному літописі України. О. Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». За життя поета вийшла друком тільки одна збірка його віршів «Тиша і грім» (1962), вона стала помітним явищем у літературному житті України: «Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям» (О. Мусієнко). Наступну книжку — збірку «Земне тяжіння» (1964) — видали посмертно. Книжка поезій «Берег чекань» (1965) була заборонена до друку й опублікована в Мюнхені. В. Симоненко писав і малу прозу, що ввійшла до збірки новел «Вино з троянд» (1965)....
0 Переглянути

Українська література на початку 60-х років ХХ ст.

11 Клас

Вітраж «Шевченко. Мати». 1964 р. група українських художників А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, О. Заливаха й Г. Зубченко створила у вестибюлі червоного корпусу Київського університету вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя з дня народження Великого Кобзаря. На ньому зображений Т. Шевченко, який пригортає скривджену жінку-Україну, і написано: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Спеціальна комісія визнала вітраж «ідейно ворожим» — й адміністрація університету знищила його. А. Горську й Л. Семикіну після цього звільнили зі Спілки художників України. 2. Прочитавши відомості про шістдесятництво, законспектуйте їх. Українська література на початку 60-х років ХХ ст. Якщо перша хвиля духовного відродження розвинулася у 20-і роки ХХ ст., то друга — у 60-і. Після розвінчання на ХХ з'їзді КПРС культу особи Й. Сталіна в житті суспільства настала тимчасова «хрущовська відлига». З'явилася можливість читати твори будь-яких, а не тільки «ідеологічно правильних» західних письменників, переглядати фільми світового кінематографа, було послаблено цензуру, почали друкувати твори раніше заборонених П. Куліша, М. Зерова, М. Куліша та ін. Змінилась і творчість художників, кінорежисерів, майстрів слова. Саме в цю епоху заявили про себе багато молодих талановитих письменників: В. Симоненко, Гр. Тютюнник, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, Вал. Шевчук, Б. Олійник, В. Дрозд, Є. Гуцало, І. Жиленко, Д. Павличко, І. Калинець та ін. Їх називають шістдесятниками, оскільки розквіт їхньої творчості припав на другу половину 50-х — 60-і роки ХХ ст....
0 Переглянути

Олесь Гончар (1918-1995). Модри Камень

11 Клас

Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, і Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та забрали і Францішека. У минулий четвер розстріляли його в кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник, та й годі! А також узяли з дому та погнали німцям рити шанці. — Просимо пана, не треба нової біди. — Мамаша, — утішає Ілля, — воно німе. — Не треба, панове вояки! Ілля бере рацію й волочить її з хати. Тепла хвиля дихає на мене від каміна. Відчуваю, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — у тилу — усі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли одяг, що найприкріше, пошкодили рацію....
0 Переглянути

Олесь Гончар (1918-1995)

11 Клас

Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 р. в с. Ломівці, що в передмісті Катеринослава (нині м. Дніпро), у родині робітників. Батько працював у приміському колгоспі, де й загинув від німецької авіабомби; мати віддавала всі свої фізичні сили на заводі металевих виробів, через що й рано пішла з життя, коли синові було лише три роки. Маленького Олександра забрали на виховання бабуся й дідусь по материній лінії, вони проживали в слободі Суха, що на Полтавщині. Хлопець закінчив семирічну школу. У ній українську мову й літературу викладав досвідчений учитель, що й дав майбутньому письменникові «чисто українське ім'я Олесь». Потім юнак здобував освіту в Харківському технікумі журналістики (1933-1937) і в Харківському університеті на філологічному факультеті (1938-1946), навчання в якому на декілька років перервала Друга світова війна, куди Олесь пішов добровольцем. Перше поранення отримав у боях за Київ, друге — між Полтавою й Харковом. Дорогою війни він пройшов до Праги. Нагороджений декількома орденами й медалями. З 1946 р. О. Гончар мешкав у Києві, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Перші твори (переважно оповідання) О. Гончар почав друкувати 1937 р. в різних періодичних виданнях. 1946 р. в журналі «Україна» виходить друком романтична новела «Модри Камень» про кохання радянського солдата до іноземки — через таку «тематичну недалекоглядність» твір офіційно розкритикували. У 1946-1947 рр. пише романи «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага», які становлять трилогію «Прапороносці». Саме з виходом у світ цього твору до О. Гончара прийшло справжнє визнання. Його приймають до Спілки письменників України, присуджують дві Державні премії СРСР. Один за одним були надруковані нові твори: повість «Земля гуде» (1947), збірка «Новели» (1949), повість «Микита Братусь» (1951) та ін., які були написані в правильному ідейно-тематичному стилі....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894-1956). Зачарована Десна (Уривок)

11 Клас

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти із сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилося на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. — Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона. (...) У нас був дід, дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі й тихо кашляв, слухаючи моїх молитов. У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, у яку завжди набиралося повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду та випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялася. Святий Федосій більше скидався на батька. Федосію я не молився, у нього була ще темна борода, а в руці — ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику. Звали нашого діда, як я вже потім довідався, Семеном. Він був високий та худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею та трохи млином. Він був письменний по-церковному й у неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 180 181 182 183 184 185 186 187 188 ... 229
Назад

Навігація