Войти
Закрыть

Що таке сучасна література?

11 Клас

Сучасною літературою називаємо всі твори останніх двох-трьох десятиліть. Важко судити, що саме з поточної книжкової продукції стане класикою і збережеться надовго. Буває, що модні й популярні літературні явища дуже швидко забуваються. Наука про літературу не належить до точних, адже вона досліджує живий і мінливий творчий процес. Тому й періодизація сучасної літератури є доволі умовною й почасти дискусійною. Сьогодні до сучасної літератури відносять твори, що з'явились після 1991 року, тобто після утвердження державної незалежності, коли українці попрощались із тоталітарним режимом, а наше мистецтво — із соціалістичним реалізмом. Звичайно, ще пишуть і видають твори ті автори, котрі були сформовані в радянські часи. Отже, під сучасною українською літературою розуміємо твори останніх десятиліть, які художньо осмислюють проблеми нашого сьогодення, а також із сучасних позицій висвітлюють історичне минуле та накреслюють перспективи майбутнього....
0 Переглянути

Ервін Умеров (1938—2007). Із болем у серці («Самотність»)

11 Клас

Е. Умеров не раз звертався до болючої теми — примусового виселення кримськотатарського народу з історичної батьківщини — Криму. Про це написав у творах «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл», що тривалий час через цензурні заборони не були опубліковані, а поширювались у самвидаві. Депортація кримських татар відбулась у травні 1944 року. Цілий народ за розпорядженням радянського диктатора Сталіна відправили на заслання до республік Середньої Азії. Під час депортації через нелюдські умови загинуло вісім тисяч кримських татар, ще десятки тисяч пішли з життя через неможливість нормально облаштуватись на новому місці, оскільки майже все своє майно мусили залишити вдома. Лише наприкінці 1980-х років кримські татари, або киримли, одержали право повернутися на історичну батьківщину. А 2015 року Верховна Рада України проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. В оповіданні Е. Умерова «Самотність» (1961) трагедію народу зображено в умовно-алегоричний спосіб у розповіді про собаку Сабирли, сина вівчарки й вовка (Сабирли означає Терплячий). Найчастіше алегоричні образи зустрічаються в байках і повчальних розповідях — притчах. Вони дозволяють виразити щось складне за допомогою простих і конкретних образів....
0 Переглянути

Ервін Умеров (1938—2007)

11 Клас

Ервін Османович Умеров народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала, що в Криму, у сім'ї вчителів. А 18 травня 1944 року вся родина Умерових була примусово виселена до Узбекистану. Там майбутній письменник і закінчив школу, працював на заводі, був інспектором статистичного управління. Почав писати літературні твори, публікував їх у періодиці. 1960 року Е. Умеров вступив до Літературного інституту в Москві, по закінченні якого жив у Ташкенті, був журналістом, згодом працював у видавництві «Дитяча література». А наприкінці 1980-х років переїхав до Криму. Помер Ервін Умеров 24 лютого 2007 року. Читаємо зразки кримськотатарської літератури Прочитайте твір Е. Умерова «Самотність». Порівняйте власні враження з матеріалом, запропонованим у статті підручника. У розділі «Віртуальна бібліотека» електронного додатка ви знайдете повний текст твору....
0 Переглянути

Незвичайне в буденному («Дім на горі» Валерія Шевчука)

11 Клас

Хоча б частково обійти жорсткі вимоги соцреалізму дозволяла практика уникання актуальних громадських тем, звертатися до яких було ризиковано через надто пильний нагляд цензури. Натомість до приватної сфери придивлялися не так прискіпливо: мовляв, ну що там такого забороненого може сказати письменник? А коли поєднати приватне життя персонажів із фольклорно-міфологічними елементами, то могли й похвалити автора за високий рівень народності твору. Роман В. Шевчука «Дім на горі» якраз і представляє життя людей у такому незвичайному поєднанні. Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. Після школи працював, закінчив технічне училище. Вищу освіту здобув на історико-філософському факультеті Київського університету, був журналістом. Літературну діяльність розпочав у 60-х роках, однак за участь у русі «шістдесятників» твори В. Шевчука довго не друкували. Згодом він видав книги «Крик півня на світанку», «Долина джерел», «На полі смиренному», «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Птахи з невидимого острова», «Дорога в тисячу років», «Жінка-змія», «Юнаки з вогненної печі», «Біс плоті» та ін. В. Шевчук ще й відомий знавець давньої української літератури. Роман «Дім на горі» вийшов 1983 року. Він має дві частини: першу становить «Дім на горі. Повість-преамбула», а другу складають тринадцять новел під спільною назвою «Голос трави» та з підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших»....
0 Переглянути

Роман про зраду («Мальви» Романа Іваничука)

11 Клас

У радянські часи звернення до історії дозволяло (хай і в завуальованій формі) розглядати деякі актуальні проблеми. Ось і в романі «Мальви» порушено важливу проблему яничарства, тобто національного відступництва (у широкому сенсі яничари — це зрадники свого народу, які віддано служать чужинцям). Роман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 року в селі Трачі Косівського повіту Станіславівського воєводства (тоді — Польща, нині — Івано-Франківська область України) у сім'ї вчителя. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського університету, після чого вчителював, працював у журналі «Жовтень». До літератури прийшов у середині 50-х років, писав прозу, зокрема створив низку історичних романів, що здобули читацьке визнання: «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі». Роман «Мальви» побачив світ 1968 року. Основні події цього твору відбуваються не лише в Україні, а й у Криму та в Туреччині XVII століття. Пишучи про минуле, автор частково спирався на народні історичні пісні. Ось фрагмент такої пісні: «Зажурилась Україна, / Бо нічим прожити, / Витоптала орда кіньми / Маленькії діти, / Котрі молодії — / У полон забрано; / Як заняли, то й погнали / До пана до хана». Народну трагедію письменник відтворив у людських долях — зобразив життя й поневіряння представників однієї родини. Від руки ворога гине козацький полковник, а його дружина Марія й діти опиняються в неволі. Усі змушені прийняти чужу віру. А Мальва, дочка Марії, зрештою остаточно асимілюється в чужому середовищі й забуває про свої українські корені. Один із синів потрапляє до ханської варти, інший — до турецького корпусу яничарів....
0 Переглянути

Роман про незвичайну долю («Роксолана» Павла Загребельного)

11 Клас

Одним зі способів надати соцреалізму «людське обличчя» і привабити читачів був шлях урізноманітнення образного й тематичного діапазону, зокрема й за рахунок висвітлення історичної тематики. Значні досягнення в розробці історичних тем належать українському радянському прозаїку Павлові Загребельному (1924—2009). Павло Архипович Загребельний народився в селі Солошиному на Полтавщині. Під час Другої світової війни побував на фронті й у полоні. А після війни закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету, працював журналістом, обіймав різні посади в керівництві Спілки письменників України. Звертався до різних тем, але популярність здобув як автор історичної прози. До його доробку належать історичні твори «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана». Роман «Роксолана» побачив світ 1980 року. Прототипом головної героїні стала реальна історична особа, українка за походженням Настя Лісовська. Вона народилась, імовірно, 1503 року в сім'ї українського священика з містечка Рогатина, що на Прикарпатті. Під час татарського набігу потрапила в полон — доля привела її до гарему султана Сулеймана Пишного. Там отримала прізвисько Хюррем (Та, що сміється). Невдовзі прийняла мусульманство, стала дружиною правителя і з часом народила йому кількох дітей. Була розумною й освіченою, мала неабиякий вплив на політичне життя Османської імперії....
0 Переглянути

«Химерний» твір про колективізацію («Лебедина зграя» Василя Земляка)

11 Клас

Отже, щоб називатися химерною, проза має зображувати дійсність у якийсь незвичайний спосіб — для цього важлива посилена умовність, що передбачає деформацію реальності з певною художньою метою. Для деяких радянських авторів така творчість була легальним способом хоча б трохи вийти поза межі соцреалізму та нав'язаної ним класової моралі. Народність була дозволена, а звідси й така літературна «химерна» мімікрія — маскування дійсного художнього задуму за допомогою бурлескного гумору, гротеску, народного сміху, фольклорно-міфологічних елементів тощо. Так зрештою й народилась — як своєрідна захисна реакція літератури — химерна проза: приймаючи встановлені владою правила гри, вона водночас прагнула по-своєму, наскільки це було можливо, «перехитрувати» соцреалізм. До химерної прози звертались різні письменники: О. Ільченко («Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця»), В. Дрозд («Ирій»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний»), П. Загребельний («Левине серце») та ін. Таку прозу з успіхом опанував і В. Земляк, який написав романи «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Василь Сидорович Земляк (справжнє ім'я — Вацлав Вацек) народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці на Вінниччині (його батько мав чеське коріння). Під час Другої світової війни воював у складі партизанського загону. По війні захопився літературою й кіно, у середині 50-х років видав перші прозові твори, писав сценарії, був головним редактором Київської кіностудії....
0 Переглянути

Берегти собори душ («Собор» Олеся Гончара)

11 Клас

Помітним досягненням українського соцреалізму став проблемно-філософський роман «Собор» (1968). Він зазнав гострої критики з боку партійних чиновників — саме через це його довго не перевидавали. Зокрема, твір зачепив за живе першого секретаря Дніпропетровського обкому комуністичної партії Олексія Ватченка. Цей впливовий керівник упізнав себе в образі одного з негативних героїв, адже й він так само, як і літературний персонаж, відправив свого батька до будинку літніх людей доживати віку — фактично відмовився від нього. Особиста образа чиновника стала основним чинником упередженої критики, спрямованої проти роману. Насправді «Собор» є цілком соцреалістичним. Не слід забувати, що його створив один зі стовпів українського соцреалізму — визнаний радянською владою лауреат сталінських і ленінських премій. У центрі художнього світу роману перебуває старовинний козацький собор. Основні події стосуються збереження давньої пам'ятки. Головним героєм виступає робітник і водночас студент Микола Баглай, який захищає собор від руйнування. Його підтримують небайдужі прості трудівники — мешканці робітничого селища Зачіплянки. А є ще й антигерой Володька Лобода, котрий уславився «діловою» ініціативою: мовляв, навіщо витрачати гроші на ремонт собору, коли можна просто створити видимість ремонту — взяти споруду в риштування. До того ж у цього комсомольського активіста визрів далекосяжний задум: чому б узагалі не знести собор («мотлох історії»), а на його місці не збудувати щось сучасне — наприклад, критий ринок та ще й гарне молодіжне кафе на додачу?...
0 Переглянути

Література «соціалістичного реалізму»

11 Клас

Викриваючи лицемірство Російської імперії, Тарас Шевченко іронічно зауважив: «А тюрм, а люду!.. Що й лічить! / Од молдаванина до фінна / На всіх язиках все мовчить / Бо благоденствує!» Таке фальшиве «благоденствіє» панувало й за часів Радянському Союзу, коли мільйони невинних людей гинули в сталінських концтаборах, а радянська пропаганда насаджувала фальшивий, офіційно-парадний образ заможного й щасливого життя. Рушійним чинником цієї пропаганди стало так зване мистецтво «соціалістичного реалізму». Під тиском влади соцреалізм визнали єдино правильним «творчим методом». А 1934 року на всесоюзному з'їзді радянських письменників лицемірно проголосили, що цей метод «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку». Про творчу свободу просто забули. Майстри слова мусили одностайно вихваляти комуністичну владу та підносити радянський спосіб життя. А всіх незгодних запроторювали до сибірських концтаборів. Уцілілі оспівували комуністичну партію та її вождів. Наприклад, П. Тичина написав вірш «Партія веде», а М. Рильський «Пісню про Сталіна». З'являлись виробничі й колгоспні романи, що ілюстрували «досягнення» радянської влади. За часів Другої світової війни побільшало пропагандистських творів з оспівуванням радянського патріотизму. А далі, поряд із темою війни та перемоги радянської людини, зображували відбудову промисловості й відродження колгоспного господарства. Панував підсолоджений образ народного життя, у якому наперед висувались позитивні герої з робітників та селянської бідноти. Переважав штучний пафос «революційного розвитку» в дусі офіційної радянської пропаганди....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985). Поет про поета («Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)»)

11 Клас

Василь Стус був не лише видатним поетом, а ще й талановитим знавцем літератури. Навіть мріяв про професію науковця — недарма ж навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка, яку, однак, мусив залишити через участь у правозахисному русі. Найбільше В. Стуса зацікавила постать Павла Тичини — геніального митця, який у часи кривавого сталінського терору обрав шлях пристосуванства і зрештою зрікся своїх мистецьких ідеалів. У 1970—1971 роках поет-«шістдесятник» написав дослідження «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», у якому на прикладі П. Тичини розглянув становище митця в тоталітарному суспільстві. Показовою є й назва — «Феномен доби». Адже саме сталінська доба створила умови, коли поети або гинули, або мусили оспівувати радянські цінності. У творчому житті П. Тичини переломним став 1934 рік — тоді він видав збірку «Партія веде», засвідчивши свою лояльність до влади. На це й звернув увагу В. Стус, жорстко і правдиво написавши: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням». В. Стус зарахував геніального автора «Сонячних кларнетів» до решти жертв сталінського терору: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші»....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 47
Назад

Навігація