Войти
Закрыть

Іван Драч (1936—2018)

11 Клас

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліженцях Тетіївського району на Київщині. Після школи вчителював, був комсомольським активістом. Після строкової військової служби навчався на філологічному факультеті Київського університету. Працював у редакції «Літературної газети». Навчався в Москві на Вищих сценарних курсах. 1962 року видав дебютну збірку «Соняшник». Коли почали переслідувати «шістдесятників», змушений був публічно покаятися у зв'язках з дисидентами, щоб здобути прихильність влади. Багато писав і часто видавав книжки: «Протуберанці серця», «Балади буднів», «До джерел», «Корінь і крона», «Київське небо», «Дума про вчителя», «Шабля і хустина», «Драматичні поеми», «Київський оберіг», «Храм сонця» та ін. Певний час працював на кіностудії ім. О. Довженка, написав сценарії до фільмів «Криниця для спраглих», «Камінний хрест» (за мотивами творів В. Стефаника), «Іду до тебе» (про долю Лесі Українки) та ін. А з кінця 1980-х років творчу працю поєднував з політикою, належав до різних партій та організацій. Помер Іван Драч 19 червня 2018 року. Сторінками спогадів Поезія Івана Драча у 60-ті роки стала таким свіжим вітром, який пробудив інтерес у багатьох не тільки до української поезії й української літератури, а ширше — взагалі до всього українського. Тоді поезія захоплювала уми багатьох людей. То був час, коли лише у метафорі можна було щось висловити, якимись натяками, щось таке, що не можна було висловити ніде. Іван Драч це теж дуже добре робив....
0 Переглянути

Дмитро Павличко (Народився 1929 р.). Два кольори

11 Клас

Як розповісти про вічність справжнього, хоч і неподіленого почуття? У вірші «Я стужився, мила, за тобою...» поет робить це через звернення до промовистих образів природи. У поезії звучить мотив метаморфози: спершу ліричний герой перетворюється на самотній явір, який, своєю чергою, переходить у нове втілення («Скрипку зроблять із його журби»). Автор використав відомі ще в народній ліриці художні засоби — паралелізм і персоніфікацію, ускладнивши їх, щоб передати драму безнадійно закоханого та високу красу його почуттів. В осмисленні мотиву нерозділеного кохання Д. Павличко має чимало попередників, зокрема геніального Івана Франка з його «Зів'ялим листям». Паралелізм — художній прийом, що передбачає зіставлення людського життя з описами природи з метою розкриття психологічного стану героїв. Персоніфікація — уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям....
0 Переглянути

Дмитро Павличко (Народився 1929 р.)

11 Клас

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові на Івано-Франківщині. Навчався в Коломийській гімназії, а після приєднання Західної України до УРСР — у радянській десятирічці. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії журналу «Жовтень». 1953 року видав першу збірку «Любов і ненависть». Згодом вийшли книжки «Моя земля», «Чорна нитка». Наклад збірки «Правда кличе» було вилучено за розпорядженням радянської цензури. 1964 року Д. Павличко переїхав до Києва, був сценаристом на кіностудії ім. О. Довженка, написав сценарії до кінофільмів «Сон» (у співавторстві з В. Денисенком) та «Захар Беркут». Із 1966 року працював у секретаріаті Спілки письменників України. Важливою віхою стала збірка «Гранослов» (1968), у якій поет осмислив проблеми людяності, патріотизму, національної культури. У 1971—1978 роках Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Видав книжки «Сонети подільської осені», «Таємниця твого обличчя». Писав твори для дітей — визнання в маленьких читачів здобули казки «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі». Він також є авторитетним літературним критиком і перекладачем. Дмитро Павличко — один із організаторів Народного руху України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань. У серпні 2006 року на IV Всесвітньому форумі українців Дмитра Павличка було обрано головою Української всесвітньої координаційної ради....
0 Переглянути

Василь Симоненко (1935—1963). Я...

11 Клас

Ось лише декілька фактів. Під час війни не дали друкувати кіноповість О. Довженка «Україна в огні», а 1951 року мало не заарештували В. Сосюру за вірш «Любіть Україну». Український патріотизм був під забороною, а з усіх офіційних трибун пафосно проголошували любов до радянської батьківщини. У тодішніх умовах нефальшиве слово В. Симоненка про любов до України відобразило почуття багатьох співвітчизників і стало голосом мільйонів. У цьому й полягає основне значення його твору. Твір простий і дуже щирий, побудований загалом традиційно — як звернення відданого сина до матері. У розкритті мотиву поет дистанціювався від надмірної громадянської патетики, застосував інтимізацію тону: недарма його ліричний герой обстоює «святе синівське право / З матір'ю побуть на самоті». Можливо, саме тому піднесені слова автора про відданість батьківщині сприймаються як природні й нефальшиві....
0 Переглянути

Василь Симоненко (1935—1963)

11 Клас

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Закінчивши середню школу, вступив на факультет журналістики Київського університету. Брав активну участь у діяльності студентської літературної студії. Після університету працював у газетах «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», був кореспондентом «Робітничої газети». Був учасником Клубу творчої молоді «Сучасник». 1962 року видав поетичну книжку «Тиша і грім». Деякі інші твори поета поширювались напівлегально — у так званому самвидаві (у рукописних чи друкованих копіях). Вони швидко здобули визнання. О. Гончар назвав В. Симоненка «витязем молодої української поезії». Улітку 1962 року поета заарештували й побили у відділку міліції. Після того він захворів і прожив трохи більше року. Помер 14 грудня 1963 року. Посмертно було видано збірки поета «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», «Поезії». Збереглись також новели В. Симоненка (збірка «Вино з троянд») і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій і Лоскотон»). Поезія В. Симоненка була видана за кордоном разом із фрагментами його щоденника «Окрайці думок» у журналі «Сучасність» та у збірці «Берег чекань». Коментар фахівця Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожній грамотній людині й глибоко хвилюючий змістом. Він раз у раз говорить про те, що тривожить людей. Про що й вони говорять, але — без тієї громадської висоти, ясності розуму й пристрасті слова....
0 Переглянути

Літературне «шістдесятництво»

11 Клас

Моральне лідерство тоді вже перебрала генерація «шістдесятників». Це були молоді митці, котрі заявили про себе наприкінці 50-х — у першій половині 60-х років минулого століття. Серед них — літератори Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Василь Стус, Ігор Калинець, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та ін. «Шістдесятники» зробили внесок не лише в літературу, а й у музику (композитори В. Сильвестров, Л. Грабовський, В. Губа, М. Скорик, В. Івасюк), в образотворче мистецтво (А. Горська, О. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук, В. Зарецький, І. Марчук, Г. Якутович), у театр і кіно (актори І. Миколайчук, Б. Ступка, Л. Кадирова; режисери С. Параджанов, Л. Танюк, Л. Осика, Ю. Іллєнко). Рух за національно-культурне оновлення міцнів і ширився. Його учасники влаштовували літературні читання, художні виставки. Активно діяли клуби творчої молоді (у Києві «Сучасник», у Львові — «Пролісок»). Представники нової генерації обстоювали свободу творчості, виступали за повноцінний розвиток української мови й культури. Значного розголосу набув трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Його автор писав: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку». Невдовзі «шістдесятники» склали помітну моральну опозицію радянській владі, яка, відчувши загрозу, відреагувала наступом на свободу слова....
0 Переглянути

Олесь Гончар (1918—1995)

11 Клас

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар (Біличенко) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівці Катеринославської губернії (нині — у межах Дніпра) в родині Терентія та Тетяни Біличенків. У трирічному віці втратив матір. Потрапив на виховання до бабусі, жив у слободі Сухій на Полтавщині. При вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері). В офіційних документах місцем свого народження завжди вказував Полтавщину. Навчався в Українському книжково-газетному технікумі, а потім на філологічному факультеті Харківського університету. «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки...» — пригадував письменник. А вже в червні 1941 року пішов на фронт у складі студентського батальйону. Про це він розповів у романі «Людина і зброя». Улітку 1942 року потрапив у полон, утік і знову воював у Червоній армії. Після війни завершив навчання в Дніпропетровському університеті. Писав новели, повісті. За романну трилогію «Прапороносці» одержав дві Сталінські премії. Відтоді обіймав різні високі й керівні посади в літературних, партійних та виборних радянських установах. Після успіху «Прапороносців» ще багато писав на воєнну тематику, також висвітлював повоєнне життя українців. На 60-ті роки припав розквіт таланту Олеся Гончара: тоді побачили світ романи «Тронка» й «Собор». У наступні десятиліття він написав багато прозових творів у різних жанрах: «Берег любові», «Твоя зоря», «Бригантина», «Крапля крові», «Далекі вогнища» та ін. Під час «революції на граніті» 1990 року, що відіграла важливу роль у становленні незалежності України, письменник підтримав вимоги учасників голодування і демонстративно здав свій квиток члена КПРС....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 47
Назад

Навігація