|
Напевно, ти чув/чула слово «лицар». У давнину так називали воїна на коні зі спеціальним спорядженням. Із часом це слово набуло іншого значення — благородний захисник рідної землі і коханої жінки, якому притаманні такі риси, як честь, благородство, сміливість, бажання захистити слабших. У лицаря був зброєносець, тобто молодий воїн, який носив його зброю та доглядав коня. Носили вони залізні лати, кольчуги та шоломи, мали мечі, списи та щити, їздили верхи. Маленькі лицарі ходили до школи, а великі їздили на лицарські турніри та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько. Ті одноголові та багатоголові зміїська були так знахабніли, що мало не щодня вимагали собі на сніданок по красуні. Уявіть собі, навіть таке собі сопливе змієня, що у нього ще й молоко на губах не обсохло, а й те верещить: — Хочу красуню на вечерю! Та щоб була чорнява і з кирпатим носом! Зрозуміло, що красунь ставало все менше та менше. Лицарів теж, бо змії ковтали їх не лише на обід, а й на вечерю разом з красунями. Та найстрашніші часи настали, коли на північних землях з’явився невиданий багатоголовий Змій Горинич. Скільки у нього було голів — ніхто не знав. Бо того, хто з ним зустрічався, серед живих більше не бачили. Знали лишень, що голів тих дуже багато — за один раз Змій міг проковтнути ціле село....
|