Войти
Закрыть

Микола Вінграновський (1936-2004)

11 Клас

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у селі Богополі на Миколаївщині. Воєнне лихоліття та повоєнна розруха швидко зробили його дорослим і відповідальним, як й інших хлопців і дівчат цього покоління. Після закінчення середньої школи Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Уже в перші тижні на неординарного юнака звернув увагу О. Довженко, який приїхав до Києва відібрати студентів собі на курс до Всесоюзного державного інституту кінематографії в Москві, у якому він на той час працював. Великий романтик українського кіно став для М. Вінграновського не лише учителем із фаху, а й щирим другом. Олександр Довженко навчив юнака передусім патріотизму, гуманізму, щирості та поваги до свого народу. Великий режисер так високо цінував творчу обдарованість свого учня, що на першому курсі запропонував М. Вінграновському зіграти головну роль у кінофільмі «Повість полум'яних літ». Після завершення навчання митець працював кінорежисером на Київській кіностудії. Наприкінці 50-х рр. М. Вінграновський починає друкувати поезії, а в 1961 р. в «Літературній газеті» побачили світ його твори під назвою «З книги першої, ще не виданої». Уже наступного року ці поезії увійшли до збірки «Атомні прелюди». Її прикметною ознакою є, як зазначив В. Герасим'юк, «безкінечний ліризм без берегів». Зміст усіх його творів уписаний у часопростір рідного народу, але водночас розширений до масштабів Всесвіту. Яких би тем не торкався автор: філософських, патріотичних, особистих, — кожен рядок випромінював щирість почуттів....
0 Переглянути

Іван Драч (1936-2018)

11 Клас

1961 р. став межовим у творчій біографії І. Драча. У «Літературній газеті» надруковано його поему «Ніж у сонці». Її сприйняли неоднозначно: те, за що одні нещадно критикували, інші — хвалили. У ній відобразилася світоглядна роздвоєність митця між вільнодумством та ідеалами тоталітарної системи (наявні образи Леніна, партії, комуністів як носіїв найвищої справедливості). Перша збірка поезій «Соняшник» вийшла в 1962 р., наступними були «Протуберанці серця» (1965) та «Балади буднів» (1967). У них у контрастних образах відображено всі сторони буття людини — від вселенських масштабів (підкорення космосу, проникнення в таємниці світоустрою) до земних щоденних буднів. Антитрадиційністю, парадоксальністю, асоціативністю, сміливістю творення образів, нешаблонністю тропіки поет відкидає усталену одноманітність, заперечує сірість у літературі. У цьому передусім полягає його новаторство в поезії. Інтелектуальна лірика І. Драча поривається в космічні далі й рясніє прізвищами видатних діячів науки й культури. Незвичайними видаються й самі назви творів: чого тільки варті його «Балада ДНК — дезоксирибонуклеїнової кислоти», «Божевільна, Врубель і мед», «В мікрофон криниці» та ін. Експериментування І. Драча відбувалося також на рівні форми. «Літературний український ставок, порослий ряскою одноманітних тропів і фігур, прорвало... Струмені свіжої думки, нової образності, чиста вода правди сполохали сонних гусей...», — писав про ранні твори поета літературознавець І. Денисюк, сучасник «шістдесятників»....
0 Переглянути

Дмитро Павличко (народився 1929 р.)

11 Клас

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові (нині — Івано-Франківщина) у селянській родині. Перед Другою світовою війною ці землі належали Польщі, тому навчався спочатку в польській початковій школі в селі Яблунів, згодом — у Коломийській гімназії. Після приєднання Прикарпаття до СРСР завершував середню освіту вже в радянській десятирічці, а вищу здобув у Львівському державному університеті на філологічному факультеті. Перша збірка лірики Д. Павличка «Любов і ненависть» з'явилася в 1953 році. Вона була ще по-юнацьки наївна й відтворювала різноманітні переживання ліричного героя. У ній бриніло перше кохання, розповідалося про гуцульський край, батьків, висловлювалися надії на щасливе життя. Образи ватри, чабанів, гірських верховин, смерек насичували збірку неповторним ароматом карпатського краю. Пізніше побачили світ поетичні книжки «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958), «Правда кличе!» (1958). Вісімнадцятитисячний наклад останньої було знищено. У ній автор висловлював щиру любов до України, свого народу, з її сторінок постала правда про сталінізм і його злочини. У вірші «Коли помер кривавий Торквемада» в образі «великого інквізитора» XV ст. автор зобразив Сталіна та в алегоричній формі застеріг від повернення сталінського режиму, адже «...здох тиран, але стоїть тюрма». На час, коли відновлення тоталітаризму залишалося ще дуже реальним, Д. Павличко мав велику громадянську мужність, аби заявити про це на весь голос....
0 Переглянути

Василь Симоненко (1935-1963)

11 Клас

Після розвінчання культу особи Сталіна суспільству, що десятиліттями жило в страху, підозрах, терорі, почала відкриватися вся фальш «щасливого» радянського життя. Василь Симоненко — на той час студент провідного вишу України — перебував у середовищі творчої та наукової інтелігенції, яка першою заговорила про трагічні розломи в долі українського народу, спричинені сталінізмом. Василь, як людина чесна, хотів бути правдивим зі своїми земляками. Писав відповідально, мало друкувався, працюючи над кожним словом, відточуючи кожну думку. Уже в ранніх творах молодого поета критика відзначила щирість почуттів, громадянську позицію й гуманізм. Те, що для сучасних українців здається звичною річчю — вільно висловлювати власні думки, — в 1950-1960-х рр. залишалося небезпечним. Василь Симоненко бачив усю фальш радянської журналістики, яка правду про життя приховувала за «ура-репортажами». Таке дворушництво він називав брехнею. Безперечно, принципова позиція поета не подобалася представником влади. Із 1960 р. Василь Симоненко стає членом Клубу творчої молоді, що був осередком «шістдесятників» у Києві. Разом з Аллою Горською та Леонідом Танюком він розслідує масові розстріли людей військами НКВС у Биківні. Після звернення до Київської міської ради з вимогою розслідувати злочини й створити меморіал задля увічнення пам'яті про репресованих В. Симоненко починає зазнавати переслідувань. Влада шукала привід розквитатися з поетом. Нагода трапилася в 1963 р., — міліціонери його заарештували через дрібний побутовий конфлікт й кілька днів катували. Це прискорило розвиток його хвороби (хоча дехто з дослідників стверджує, що саме тортури стали причиною захворювання) і передчасну смерть....
0 Переглянути

Літературне шістдесятництво

11 Клас

У цьому ж часовому проміжку в іншій частині світу — у СРСР та підконтрольних йому європейських країнах так званого соціалістичного табору — теж був протест, але він мав ідеологічний характер. У 1956 р. відбулися виступи в Угорщині, згодом — у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці. У Чехословаччині невелику групу дисидентів, переважно діячів культури, очолює чеський драматург Вацлав Гавел. Долучається до новочасних рухів протесту й Україна. Наприкінці 1950-х рр. на її теренах, переважно у великих містах і столиці, зароджується «шістдесятництво» — інтелектуальний рух молодого покоління інтелігенції, що виступає проти тоталітарної системи у всіх сферах життя — національного, соціального, культурного. Поява «шістдесятників» в українській культурі — одна з унікальних подій у літературно-мистецькому та суспільному житті України у другій половині ХХ ст. Їх було небагато в республіках Радянського Союзу, а в Україні, за деякими підрахунками, — близько однієї тисячі. «Шістдесятники» своєю творчістю нікого не залишили байдужими. Одних дратувала їхня інакшість, за що їх нищівно критикували на різних засіданнях за «формалістичні викрутаси» та саркастично називали «штукарями», «верлібристами». Інших ці сміливці захоплювали своїм ідеалізмом, волелюбністю, творчою енергією оновлення. Особливо «шістдесятники» вирізнялися на загальному тлі графоманів радянської літератури, озброєних художнім методом соціалістичного реалізму....
0 Переглянути

Олесь Гончар (1918-1995)

11 Клас

Олесь Терентійович Гончар побачив світ 3 квітня 1918 р. у селі Ломівка (нині — територія м. Дніпра). Від народження батьки назвали його Олександром і записали за прізвищем батька — Біличенко. Але коли хлопчикові виповнилося два роки, мати померла, а тато одружився вдруге. Тож в трирічному віці його на виховання забрали дід із бабою по матері, на прізвище Гончар, що мешкали в селі Суха Слобода на Полтавщині. У школі хлопчика звали Олесем. Згодом його так і записали у паспорті — Олесь Гончар. У 1938 р. юнак вступає на філологічний факультет Харківського державного університету. У студентські роки його перші друковані твори схвально оцінює письменник П. Панч, чим заохочує до подальшої праці. Олесь Гончар — романтик за світосприйняттям, що відобразилося протягом життя в його вчинках і у творчості. Коли в Іспанії спалахнула громадянська війна, юнак хотів приєднатися до республіканців для боротьби проти нацистів. Після вторгнення гітлерівських військ на територію України третьокурсник Гончар добровільно записується до студентського батальйону і йде на фронт. Полон, концтабір, утеча, участь у численних боях за визволення України та країн Європи, кілька поранень — такою була буремна юність письменника. Доля (чи бабусині молитви, як думав Олесь) зберегла йому життя, хоч не раз був за мить від смерті. На фронті письменник не полишав творчості — писав і друкував поезії у фронтовій пресі....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894-1956)

11 Клас

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. на хуторі В'юнище (нині в межах смт. Сосниця Чернігівської області) у селянській родині. Навчався в Сосницькій школі, закінчив Глухівський учительський інститут, працював кілька років учителем у Житомирі, згодом вступив до Комерційного інституту в Києві. У столиці О. Довженко з усією пристрастю віддається громадській роботі, долучається до політичної діяльності. Революцію 1917-1920-х рр. він зустрів з ентузіазмом, вітав історичний шанс народу побудувати свою державність. Радів, що буде «земля в селян, фабрики в робітників, школи в учителів, лікарні в лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Під час збройного конфлікту між більшовицькою Росією та УНР в 1918 р. він воює проти більшовиків на боці військ Петлюри. В 1919 р. Олександр Довженко потрапив у полон до більшовиків та був засуджений до страти, і лише випадок врятував його від розстрілу. У 1921 р.він виїжджає на дипломатичну службу до Варшави, а згодом працює в Берліні. За кордоном вивчає європейське мистецтво, а коли повертається в 1923 р. на Батьківщину, застає вже іншу Україну — більшовицьку. Він мешкає в Харкові, працює художником-ілюстратором і карикатуристом у газеті «Вісті». Митець, чий світогляд був сформований у роки українських визвольних змагань, входить у коло близької йому за духом творчої інтелігенції національного спрямування. Це був натхненний час, коли дебютують Микола Хвильовий, Ю. Яновський, М. Куліш, Л. Курбас, М. Йогансен, ще не був розтоптаний талант В. Сосюри й П. Тичини. У середовищі митців українського відродження 1920-1930-х рр. зароджується й талант О. Довженка. Сашко, як він підписував свої малюнки, повний творчих планів. Хоч і не був письменником, стає членом літературного угруповання ВАПЛІТЕ, позаяк йому були близькі філософські й мистецькі погляди ваплітян, їхня філософія романтики вітаїзму. Водночас він захоплюється «великим німим» — кінематографом, тому 1926 р. переїжджає до Одеси та влаштовується працювати на місцеву кінофабрику. Тут він знімає свої перші учнівські фільми «Вася-реформатор», «Ягідка кохання» та «Сумка дипкур'єра»....
0 Переглянути

Воєнне лихоліття

11 Клас

Україна під час Другої світової війни була ареною ідеологічної боротьби двох ворожих сил — комуністичного та німецько-фашистського режимів. З обох боків велася активна боротьба за вплив на свідомість українців. Однією з провідних у ці роки стала публіцистика як найдієвіший засіб впливу на читачів. Літератори, що опинилися на підконтрольній гітлерівцям території України, на початку війни хотіли використати німецьку окупацію в національно-визвольній боротьбі проти комуністичного режиму. Вони почали організовувати незалежні українські газети й журнали культурно-просвітницької тематики. У Харкові в газеті «Нова Україна» працювали Іван Багряний та Юрій Шевельов, на Волині в часописі «Волинь» — Улас Самчук, у Києві видавали «Українське слово» та «Литаври» О. Теліга, Олег Ольжич, легально діяли часописи «Сурма» та «Українські вісті» у Львові. Однак гітлерівська окупаційна адміністрація швидко зрозуміла їхню небезпеку для себе й ліквідувала всі друковані засоби інформації, що ставили питання про шляхи розвитку України, обстоювали інтереси рідного народу. Літераторів, які становили загрозу, або заарештовували (У. Самчук), або знищували (О. Теліга). В умовах підпілля ОУН-УПА друкувала видання «Ідея й чин», «Повстанець», «До зброї», «Самостійність», «За Волю України», інформаційні бюлетені. У них висвітлювалися питання визвольної боротьби УПА, розкривалася сутність антиукраїнської політики комуністів на теренах Західної України, публікувалися статті про справжні причини Голодомору 1932-1933 рр., про звірства органів НКВС....
0 Переглянути

Іван Багряний (1906-1963)

11 Клас

Іван Багряний (прізвище за паспортом Іван Павлович Лозов'ягін, а родове — Лозов'яга, спотворене пізніше внаслідок русифікації) народився в селі Куземин на Полтавщині (нині — Сумська область). Після здобуття початкової освіти навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, згодом — у Київському художньому інституті. Шлях у літературу Іван Багряний почав торувати ще зі шкільних років. Як сам згадував, у школі писав «войовничі вірші», редагував шкільний журнал «Надія». Своїм учителем, крім Т. Шевченка, вважав В. Винниченка та Миколу Хвильового. Із провідного кольору у творчості останнього запозичив, за однією з версій, літературний псевдонім — Багряний. У Києві, де навчається, юнак уступає до літературного об'єднання МАРС. Його друзі — тогочасна літературна еліта: Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник. Іван Багряний підтримував думку колег-літераторів, що красне письменство мають творити тільки високоосвічені професіонали, і підтримував Миколу Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 рр. У 1925 р. під псевдонімом «І. Полярний» письменник друкує власним коштом збірку автобіографічних новел «Чорні силуети». Того самого року в подільській газеті «Червоний кордон» надруковано його вірші, а в 1929 р. без дозволу влади Іван Багряний видає першу поетичну збірку «До меж заказаних» та поему «Аве Марія». На титульній сторінці останньої стояла присвята:...
0 Переглянути

Євген Маланюк (1897-1968)

11 Клас

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого 1897 р. в селі Новоархангельське (нині — Кіровоградська обл.). Навчання юнака в Петербурзькому політехнічному інституті перервала Перша світова війна, тому в 1914 р. після підготовки в Київській військовій школі він вирушає на фронт офіцером царської армії. Події 1917-1920 рр. змінюють усе його подальше життя. Поет переходить на бік УНР, працює в штабі Дієвої армії, що дало йому багатий матеріал для роздумів про Українську революцію та причини її поразки. Уже тоді Є. Маланюк виокремлює «історико-психологічні комплекси» української нації. Корені їх — у «малоросійстві» бездержавної нації, навіть частини її еліти. Він засуджує нерішучість Михайла Грушевського і Володимира Винниченка в боротьбі з російськими більшовиками (від першого Універсалу, який декларував автономію України в складі Росії, до проголошення незалежності України четвертим Універсалом минуло сім місяців), їхнє зволікання з військовим захистом УНР. Так само Є. Маланюк усвідомлює, що запізніле рішення Симона Петлюри про збройну боротьбу з Росією призвело до поразки визвольних змагань. Коли національна революція зазнала краху, поет вимушений був разом зі своїм батальйоном перейти українсько-польський кордон та емігрувати. Думав — ненадовго, виявилося — назавжди. Перебування в польському таборі для інтернованих у Каліші стало суворим випробуванням долі. Але особисту драму розлуки з Батьківщиною затьмарила національна трагедія українства. Євген Маланюк розуміє, що час визвольних змагань за Україну зі зброєю в руках закінчився, треба кувати духовну зброю в боротьбі з ворогом. Тому він займається самоосвітою, вивчає українську історію та культуру, береться до культурно-просвітницької роботи серед інтернованих, більшість яких — неписьменні робітники й селяни. У таборі для полонених Є. Маланюк разом із Ю. Дараганом засновує табірний журнал «Веселка», де активно друкує свої публіцистичні твори та поезії, що увійшли згодом до його другої збірки «Гербарій» (1926)....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229
Назад

Навігація