Войти
Закрыть

Сучасна українська література

11 Клас

Після здобуття незалежності (1991) демократичні зміни в українському суспільстві зняли ідеологічні обмеження попередньої тоталітарної епохи, відкривши простір розвитку різних жанрів. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. українська література набуває транснаціонального характеру: українські автори тяжіють у своїй творчості до жанрів і тем, що домінують у світовій прозі. Вони вдаються до експериментаторських пошуків, критикують застарілі мистецькі канони, відходять від трафаретності, що була властива соцреалізму. Так само, як і у 1920-і роки, молоде покоління гуртувалося в різні організації. Вони об'єднувалися в групи на ґрунті однакового розуміння сутності й завдань літератури, спільності творчої манери. Найяскравіші з-поміж них — «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова дегенерація», «Пси Святого Юра». І. Андрусяк, Ю. Андрухович, О. Забужко, О. Ірванець, А. Кокотюха, В. Кордун, Б. Неборак, Г. Пагутяк, Є. Пашковський, С. Процюк, І. Римарук, І. Ципердюк та ін. своєю творчістю продемонстрували нове літературне відродження. Молодих авторів приваблюють неоавангардистські й постмодерністські віяння. Теорія літератури ЛІТЕРАТУРА МАСОВА Й ЕЛІТАРНА Сучасний літературний процес представлений двома потоками — масовою та елітарною літературою. Масова література (або тривіальна) — широко тиражована розважальна або дидактична фабульна художня проза, адаптована під потреби пересічного читача. Ця література переважно позбавлена естетичної цінності. До жанрів масової літератури належать комікс, трилер, любовні романи, детективи — твори бульварної й комерційної літератури. У творах масової літератури поширені кліше, стереотипи, штампи, сурогати, шоу й інші засоби. Сюжет напружений, романтичний, звульгаризований, має зовнішню напружену динаміку й зазвичай щасливий кінець. Одним з найяскравіших представників масової української літератури є А. Кокотюха. Масову літературу пишуть також Люко Дашвар, В. і Д. Капранови, Н. Сняданко, В. Шкляр....
0 Переглянути

Василь Стус (1938-1985)

11 Клас

Василь Стус народився 6 січня 1938 р. в с. Рахнівці, що на Вінниччині. Його батьки відмовилися вступати до колгоспу, тому вимушені були переїхати до м. Сталіна (нині м. Донецьк). Життя В. Стуса було як спалах яскравої зірки: доля подарувала йому лише 47 років... Літературознавець Є. Сверстюк так описав життя поета: «Народився на Вінниччині в селянській сім'ї — на Святвечір 1938 р. Дитинство та навчання в школі — на Донеччині. Закінчив Донецький педінститут. Військова служба на Уралі — три роки. Аспірантура в Інституті літератури й виключення з аспірантури за участь в акціях громадського протесту. Арешт, мордовські табори суворого режиму — п'ять років. Заслання в Магаданському краї — три роки. Другий арешт за участь у правозахисній Гельсинській групі — відбув п'ять років... Смерть у таборі особливого режиму на Уралі, на сорок восьмому році життя — 4 вересня 1985 року. І могила № 9 на табірному цвинтарі. Перевезення праху й поховання в Києві 1989 р.». Голодне дитинство, служба у війську, табори й заслання не змогли вбити у В. Стусові людину. Він став відомим українським поетом, якого боялася влада тоталітарної країни. Його все життя підтримувала дружина Валентина Попелюх і син Дмитро (нині відомий літературознавець). Творчість В. Стуса поділяється на три періоди: дотюремний, тюремний та прощальний....
0 Переглянути

Ліна Костенко (нар. 1930 р.)

11 Клас

Коли дівчинці виповнилося шість років, її родина переїхала до Києва. Тут вона закінчила школу, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», 1946 р. виходять друком перші її вірші. Вступила до Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького (нині НПУ ім. М. Драгоманова), але потім покинула його й, витримавши великий конкурс, стала студенткою Московського літературного інституту ім. О. М. Горького. Це був єдиний у колишньому СРСР вищий навчальний заклад, у якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова. У цьому закладі панували творча атмосфера й дух вільнодумства, що мало велике значення для молодої поетеси. Літературний інститут Л. Костенко закінчила на «відмінно». Відомий письменник Вс. Іванов дуже високо оцінив дипломну роботу випускниці — рукописну збірку «Проміння землі»: «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім. Вірші Л. Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою й дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб'язкового копирсання, надривності, цинізму... Я відчуваю, що її українські вірші досконалі». Під час навчання Л. Костенко познайомилася з польським письменником Є. Пахльовським — майбутнім чоловіком. У них народилася донька Оксана, яка вдалася у своїх талановитих батьків. Нині вона письменниця, культуролог, професор, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (2010)....
0 Переглянути

Григір Тютюнник (1931-1980). Три зозулі з поклоном

11 Клас

Я виходжу з-за клубу, у новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденькі сосни рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова й веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю, волосся вмирає раніше, ніж людина... Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну: — Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами й проводжає мене далі, аж доки я не підійду до великої сосни (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»). Удома мене зустрічає мама, радіє, плаче й підставляє мені для поцілунку сині губи. — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, ось костюм купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає й каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: утекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують....
0 Переглянути

Григір Тютюнник (1931-1980)

11 Клас

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівці Полтавської області в селянській родині. Батька — теслю, який готувався скласти іспити для вступу до вчительського вишу, репресували 1937 р. Тож виховував малого Григора батьків брат Филимон. Мати ж хлопчика вийшла заміж удруге... Після п'яти класів школи вступив до Зіньківського ремісничого училища № 7, щоб отримувати одяг і 700 г хліба на день (цей пайок урятував сім'ю 1947 р. від голоду). 1948 р. помирає в засланні батько. 1951 р. Григора призвали на службу на флот (Далекий Схід), де він служив радистом 4 роки. 1957 р. вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Цього ж року батька, як і тисячі інших невинних людей, було посмертно реабілітовано через відсутність складу злочину. 1959 р. Гр. Тютюнник одружується, згодом у нього народжуються двоє синів. Перша новела «В сумерки» (рос.) виходить друком 1961 р. Писати українською пізніше переконав його старший зведений брат Григорій (ось чому для скорочення імені Григора використовують не ініціальну букву Г., а буквосполуку Гр., щоб розрізняти двох українських письменників-братів — Григора (Гр.) і Григорія (Г.) Тютюнників). Після закінчення університету працює викладачем у школі, у редакціях газет і журналів, у видавництвах. 1963 р. друкує в газеті «Літературна Україна» оповідання «Дивак», яке ви читали в 5 класі. Потім вийшли у світ оповідання «Зав'язь», «На згарищі» (1964); збірки «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976); повість «Климко» (1976), яку екранізували 1983 р.; повість «Вогник далеко в степу» (1979). Життя письменника несподівано обірвало самогубство. Це сталося 6 березня 1980 р. Похований у м. Києві на Байковому кладовищі....
0 Переглянути

Микола Вінграновський (1937-2004)

11 Клас

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1937 р. в м. Первомайську Миколаївської області. Батько, заможний селянин, свого часу пережив розкуркулення, мати походила з козацького роду. Саме від батьків і степового сонячного краю хлопець успадкував палку козацьку вдачу. 1955 р., після середньої школи, Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, але за два тижні від початку занять його талант помітив О. Довженко, який саме набирав групу для навчання у ВДІКу, тож юнак переїздить до Москви. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій подальшій творчій долі М. Вінграновського. Ще будучи студентом, Микола зіграв роль солдата Орлюка в художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був О. Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі М. Вінграновський був нагороджений золотою медаллю кінофестивалю в Лос-Анджелесі. З 1960 р. працює режисером Київської кіностудії ім. О. Довженка. У його доробку, окрім згаданої «Повісті полум'яних літ», були художні фільми «Дума про Британку» (1970), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Довженко. Щоденник 1941-1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993) та ін. М. Вінграновський помер 26 травня 2004 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі. Перші поетичні твори М. Вінграновського виходять друком у 1957-1958 рр. у журналах «Дніпро» і «Жовтень». Але по-справжньому поет заявив про себе 1961 р. добіркою віршів у «Літературній газеті». Перша друкована збірка окремою книжкою «Атомні прелюди» (1962) характеризується щирістю почуттів, органічним злиттям громадянського й особистого, минулого і сучасного. М. Вінграновський не зараховував себе до покоління шістдесятників і казав: «Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік». Далі були поетичні збірки «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978). Автор працює й над дитячими творами: у 1960-х роках виходять друком його оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти», збірки віршів для малят «Андрійко-говорійко». Непересічність поетичного таланту М. Вінграновського засвідчила збірка «Цю жінку я люблю» (1990). У ній уміщено неопубліковані твори 1960-1970-х років і нові поезії. Хоч у збірці і звучить громадянсько-національний пафос, проте її основа — інтимна лірика. У ній «вірші розташовано не за часом написання, а за логікою розвитку...
0 Переглянути

Іван Драч (1936-2018)

11 Клас

Іван Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинцях на Київщині. Його батьки були селянами. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. На Вищих сценарних курсах у Москві здобув фах кінодраматурга. Працював у газеті «Літературна Україна», журналі «Вітчизна», а також у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. І. Драч — представник покоління шістдесятників, товаришував з І. Дзюбою, але з часом перейшов на офіційні позиції, після чого стосунки з владою значно покращилися. До поета приходить визнання, він отримує Державні премії УРСР і СРСР. У часи незалежності України був депутатом Верховної Ради України трьох скликань, обіймав високі державні посади. І. Драч помер 19 червня 2018 р., похований на батьківщині, у с. Теліжинцях. Поет продовжував у своїй творчості авангардистську течію української літератури, що була обірвана ще на початку 30-х років ХХ ст. Його сміливі експерименти з різними поетичними формами поєднані з українською фольклорною традицією. Поезія І. Драча наповнена несподіваними асоціаціями та яскравими метафорами. Їй властива гіперболізація думок і почуттів, химерне переплетення космізму та приземленого, серйозного й іронічного. І. Драч дебютував поемою «Ніж у сонці» (1961), яка викликала бурхливу реакцію тодішніх критиків: надто зухвало й незвично, як на ті часи, молодий поет вибудував образну систему. Потім з'явилася збірка «Соняшник» (1962), яку захищали від гніву комуністичних ідеологів Л. Костенко, І. Дзюба, В. Симоненко. Після виходу у світ цієї книжки автора почали називати «сонячним поетом», адже твори митця були наповнені сонячними образами й асоціаціями — «Балада про соняшник», «Сонячний етюд», «Етюд про хліб» та ін. Мотиви сонця звучать і в подальших збірках І. Драча: «Протуберанці сонця» (1965), «Балади буднів» (1967). Після вибуху в Чорнобилі у творчому доробку поета з'являється поема «Чорнобильська мадонна» (1986). Сповнена гуманістичного пафосу, вона оспівує багатогранний збірний образ Матері як земної жертовної жінки, яка, переживаючи муки й страждання, зберігає любов, чим і наближається до Божої Матері. Тематика подальших творів поета вражає своїм багатством — від філософсько-екологічних, політичних до патріотичних мотивів: збірки «Храм сонця» (1988), «Лист до калини» (1990), «Вогонь з попелу» (1995), «Анатомія блискавки» (2002), «Сонце моє» (2010) та ін....
0 Переглянути

Дмитро Павличко (нар. 1929 р.)

11 Клас

Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польськомовній школі в Яблунові, потім у Коломийській гімназії. Вищу філологічну освіту здобув у Львівському університеті. Працював у журналах «Жовтень» і «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася в 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книжки «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» і «Правда кличе» (1958), «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994) та ін. Окрім поетичної творчості, Д. Павличко захоплюється перекладом художніх творів англійської, іспанської, італійської, французької, португальської та багатьох слов'янських літератур; працює на ниві літературознавства; бере активну участь у громадсько-політичному житті держави (організатор Народного Руху України, депутат Верховної Ради України кількох скликань, посол України в Словацькій Республіці та в Республіці Польща). Д. Павличко має також здобутки й в українському кінематографі: він написав сценарії для фільмів «Сон» і «Захар Беркут». У тематичному й стильовому аспектах Д. Павличко продовжує традиції І. Франка: патетика, пошук гармонії пристрасного почуття, ясного розуму й сильної волі ліричного героя; увага до громадянсько-патріотичної, любовної та філософської проблематики; афористичність, притчевість. Митець велику увагу приділяє сонету. Але найбільше він прославився як поет-пісняр. Багато його віршів, покладених на музику, стали популярними в народі, зокрема «Лелеченьки», «Два кольори», «Впали роси на покоси», «Явір і яворина», «Долиною туман тече», «Я стужився, мила, за тобою...». Найбільше Д. Павличко працював у тандемі з композитором О. Білашем....
0 Переглянути

Василь Симоненко (1935-1963)

11 Клас

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Батько покинув родину, тому Василя виховували мати й дід. Середню школу в Тарандинцях закінчив із золотою медаллю (до школи доводилося добиратися, долаючи відстань 9 км... і це тільки в один кінець!). Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а також кореспондентом «Робітничої газети». Тут він зустрів свою майбутню дружину Люсю. Улітку 1962 р. В. Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції в м. Смілі, після чого здоров'я поета почало суттєво погіршуватися. З огляду на те що влада всіляко боролася з ним, можна припускати, що це побиття було невипадковим. В. Симоненко помер 13 грудня 1963 р. через рак нирок. Похований у м. Черкасах. Хоча творче життя, як і фізичне, у В. Симоненка було коротке, проте він залишив самобутній слід у поетичному літописі України. О. Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». За життя поета вийшла друком тільки одна збірка його віршів «Тиша і грім» (1962), вона стала помітним явищем у літературному житті України: «Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям» (О. Мусієнко). Наступну книжку — збірку «Земне тяжіння» (1964) — видали посмертно. Книжка поезій «Берег чекань» (1965) була заборонена до друку й опублікована в Мюнхені. В. Симоненко писав і малу прозу, що ввійшла до збірки новел «Вино з троянд» (1965)....
0 Переглянути
Вперед
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 47
Назад

Навігація