|
Здавалося б, звичайні слова — зорі, груші, тиша, ночі, куполи, передчуття, осінь, але коли їх митець майстерним пером поєднує в речення, вони звучать по-іншому — емоційно, зворушливо, тобто по-художньому. Прочитайте поданий текст (с. 8), яскраво домальовуючи картини, що виникають в уяві, і ви в цьому переконаєтеся... Коли за селом стихає гул комбайна, коли в тиші ночей на землю починають падати зорі та груші, коли з небесного купола з’їде Великий Віз, мене щемно огортає передчуття осені. А ще як побачу в пишних кронах жовтий листок, а ще як підпалить хтось картоплиння! Дим перемішується з пахощами яблук і нагадує мені, що це минає серпень, що сонце заходить далеко не там, де заходило в червні. І, дивлячись на край свіжої ріллі, бачу кінець літа. А я наче й не набувся в його теплі, не нажився в його розкоші! Та зелені клени вже моряться золотими. І здається, що не комори наповнюються врожаєм, а сама душа збагачується життєвим ужинком. О цій порі, коли копають картоплі, я щоразу й дедалі глибше впадаю в якусь велику й терпко-піднесену покору. Під її могутнім впливом безмовно дозволяю деревам скидати листя, відпускаю у вирій журавлів і благословляю діток у школу. Бо повітря дедалі дужче пахне вереснем, а вересень пахне сторінками нових підручників. На шкільному подвір’ї враз здійметься гамір, і почнеться новий навчальний рік. Так заведено здавна, і це неодмінно, як осінь. У цій мініатюрі є чимало якихось незвичайних поетичних слів (терпко-піднесений, щемно, покора, благословляти), проте вся вона дуже поетична. Її могла написати лише людина з багатим духовним світом і тонким відчуттям слова. Це — Василь Думанський, письменник із с. Серединки, що на Вінниччині. Сталося так, що з раннього дитинства він був прикутим до ліжка: здавалося, вибору не було, адже долю не зміниш... Але, приречений на нерухомість, Василь зробив свій вибір, єдино можливий та правильний, — він вибрав Слово....
|