Войти
Закрыть

Берегти собори душ («Собор» Олеся Гончара)

11 Клас

Помітним досягненням українського соцреалізму став проблемно-філософський роман «Собор» (1968). Він зазнав гострої критики з боку партійних чиновників — саме через це його довго не перевидавали. Зокрема, твір зачепив за живе першого секретаря Дніпропетровського обкому комуністичної партії Олексія Ватченка. Цей впливовий керівник упізнав себе в образі одного з негативних героїв, адже й він так само, як і літературний персонаж, відправив свого батька до будинку літніх людей доживати віку — фактично відмовився від нього. Особиста образа чиновника стала основним чинником упередженої критики, спрямованої проти роману. Насправді «Собор» є цілком соцреалістичним. Не слід забувати, що його створив один зі стовпів українського соцреалізму — визнаний радянською владою лауреат сталінських і ленінських премій. У центрі художнього світу роману перебуває старовинний козацький собор. Основні події стосуються збереження давньої пам'ятки. Головним героєм виступає робітник і водночас студент Микола Баглай, який захищає собор від руйнування. Його підтримують небайдужі прості трудівники — мешканці робітничого селища Зачіплянки. А є ще й антигерой Володька Лобода, котрий уславився «діловою» ініціативою: мовляв, навіщо витрачати гроші на ремонт собору, коли можна просто створити видимість ремонту — взяти споруду в риштування. До того ж у цього комсомольського активіста визрів далекосяжний задум: чому б узагалі не знести собор («мотлох історії»), а на його місці не збудувати щось сучасне — наприклад, критий ринок та ще й гарне молодіжне кафе на додачу?...
0 Переглянути

Література «соціалістичного реалізму»

11 Клас

Викриваючи лицемірство Російської імперії, Тарас Шевченко іронічно зауважив: «А тюрм, а люду!.. Що й лічить! / Од молдаванина до фінна / На всіх язиках все мовчить / Бо благоденствує!» Таке фальшиве «благоденствіє» панувало й за часів Радянському Союзу, коли мільйони невинних людей гинули в сталінських концтаборах, а радянська пропаганда насаджувала фальшивий, офіційно-парадний образ заможного й щасливого життя. Рушійним чинником цієї пропаганди стало так зване мистецтво «соціалістичного реалізму». Під тиском влади соцреалізм визнали єдино правильним «творчим методом». А 1934 року на всесоюзному з'їзді радянських письменників лицемірно проголосили, що цей метод «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку». Про творчу свободу просто забули. Майстри слова мусили одностайно вихваляти комуністичну владу та підносити радянський спосіб життя. А всіх незгодних запроторювали до сибірських концтаборів. Уцілілі оспівували комуністичну партію та її вождів. Наприклад, П. Тичина написав вірш «Партія веде», а М. Рильський «Пісню про Сталіна». З'являлись виробничі й колгоспні романи, що ілюстрували «досягнення» радянської влади. За часів Другої світової війни побільшало пропагандистських творів з оспівуванням радянського патріотизму. А далі, поряд із темою війни та перемоги радянської людини, зображували відбудову промисловості й відродження колгоспного господарства. Панував підсолоджений образ народного життя, у якому наперед висувались позитивні герої з робітників та селянської бідноти. Переважав штучний пафос «революційного розвитку» в дусі офіційної радянської пропаганди....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985). Поет про поета («Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)»)

11 Клас

Василь Стус був не лише видатним поетом, а ще й талановитим знавцем літератури. Навіть мріяв про професію науковця — недарма ж навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка, яку, однак, мусив залишити через участь у правозахисному русі. Найбільше В. Стуса зацікавила постать Павла Тичини — геніального митця, який у часи кривавого сталінського терору обрав шлях пристосуванства і зрештою зрікся своїх мистецьких ідеалів. У 1970—1971 роках поет-«шістдесятник» написав дослідження «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», у якому на прикладі П. Тичини розглянув становище митця в тоталітарному суспільстві. Показовою є й назва — «Феномен доби». Адже саме сталінська доба створила умови, коли поети або гинули, або мусили оспівувати радянські цінності. У творчому житті П. Тичини переломним став 1934 рік — тоді він видав збірку «Партія веде», засвідчивши свою лояльність до влади. На це й звернув увагу В. Стус, жорстко і правдиво написавши: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням». В. Стус зарахував геніального автора «Сонячних кларнетів» до решти жертв сталінського терору: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші»....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985). Стоїчне долання безнадії («На колимськім морозі калина...», «Мені зоря сіяла нині вранці...»)

11 Клас

Табірне життя далеко від батьківщини пригнічувало поета, вимагало концентрації всіх духовних сил для збереження спокою й рівноваги. Тоді йому допомагали самозаглиблення і спогади про рідний край — дозволяли хоча б дистанціюватися від безрадісних табірних буднів. А ще сіру щоденність урізноманітнювало споглядання природи, ось як у поезії «На колимськім морозі калина...». Виразний зоровий і водночас символічний образ цього твору надовго лишається в пам'яті — калина та її ягоди-сльози. А ще образ батьківщини, витворений уявою, — «собором дзвінким» на тюремних мурах. Образ серця посилює враження відкритості й вразливості ліричного героя, а споглядання простору дикої сибірської природи навіює ув'язненому щось схоже на відчуття дивного, але ще до кінця не усвідомленого прозріння («...і зійшлися кінці і начала / на оцій чужинецькій землі»). Філософський ліричний роздум «Мені зоря сіяла нині вранці...» є своєрідною художньою практикою долання «хвилини розпачу» й пошуку духовної опори у світі абсурду. Символічний образ ранішньої зорі запускає в душі ліричного героя психологічну захисну програму з пояснення (насамперед для себе самого) сенсу щоденного існування. Герой немов опиняється сам на сам зі світом, а зоря («вістунка твого шляху, хреста і долі») нагадує про необхідність жити (вона й «дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич...»). На позицію автора відчутно вплинула філософія екзистенціалізму. Образи «зорі», «все світу», «хреста і долі», «хвилини розпачу», «наснаги віри», «співчуття» й «високої незгоди» допомагають розкрити драматичну боротьбу в душі ліричного героя, який зрештою дає відповідь на питання, що є для нього «жити» — це самособоюнаповнення, тобто першочергове покладання на власні духовні сили й можливості....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985). Поезія духовного опору («Господи, гніву пречистого...», «Як добре те, що смерті не боюсь я...», «Пам'яті Алли Горської»)

11 Клас

Бути собою означало для поета йти проти течії, стояти самому «проти світу». Звідси те відчуття трагічної самоти, що його переживає герой твору «Господи, гніву пречистого...». Цей твір — ліричний роздум у формі молитви (адже звернення до Бога зазвичай називають молитвою). Справжня поезія й молитва мають чимало спільного. Їх єднають щирість і чесність, тільки в молитві є один наперед визначений «адресат», а поезія звернена ще й до ширшого кола адресатів — читачів. У поетичному монолозі В. Стуса, поряд із «благаю» та «спасибі» (як і в справжній молитві), важливу роль відіграє намір подолати сумніви, навіяні самотою, віднайти духовні сили (вищу підтримку?) й підтвердити для себе вірність уже колись зробленому вибору. Не випадково творчість В. Стуса визначають як стоїчну, тобто таку, що демонструє стійкість і мужність автора в обстоюванні правди. У певному сенсі вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...» є важливою духовною програмою, за якою основним джерелом стійкості виступає віра в себе та в обрані ідеали. Це як у філософії екзистенціалізму: людина не обирає світ, у якому народжується, але не є й абсолютно безпорадною — має змогу обрати свою долю і свій шлях. Навіть в абсурдному радянському світі поет власним життям утверджував силу людського духу й захищав право людини бути собою. Це й засвідчує його поезія: зроблено вибір, немає страху смерті, а все решта — лише передбачувані випробування на обраному шляху опору й духовного зростання. Вірш «Пам'яті Алли Горської» поет присвятив талановитій художниці, учасниці правозахисного руху, одній із засновниць Клубу творчої молоді. Її було вбито 28 листопада 1970 року, а тих, хто був на її похованні, згодом заарештували. Автор твору далекий від безнадії, страху і зневіри — навпаки, обстоює правоту того кола борців, до якого належала загибла....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985). На «шляху правдивому» («Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...»)

11 Клас

Чи можливо розділити в одній особі поета і громадянина? Колись слово Т. Шевченка перетворилось на громадський вчинок — стало чимось більшим, ніж просто мистецтво. Так само й у випадку В. Стуса — поета, котрий побував у тюрмах та на засланні, але не зрікся своїх переконань. Не секрет, що деякі «шістдесятники» обрали шлях пристосуванства й тим забезпечили собі доволі комфортне існування, хай і в умовах несвободи. Василь Стус свідомо зробив інший вибір: наперед поставив умовні «добро і правду» й до скону зберіг вірність цим ідеалам. Звичайно, спершу йому довелося пройти «крізь сотні сумнівів», щоб остаточно визначити власну долю. Світоглядна настанова В. Стуса споріднена з екзистенціалізмом (від лат. exsistentia — існування). Це філософія, що ґрунтується на свідомому виборі людиною власної долі — навіть у ворожому й абсурдному світі. Вона передбачає високий рівень індивідуальної відповідальності. Коментуючи життєвий вибір поета, критик Юрій Шерех писав: «У філософії екзистенціалізму, як відомо, ідея закиненості людини у світ не виключала людської активності, навпаки, радше вимагала її. Так і в Стуса. Свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежності». Навіть опинившись далеко від батьківщини у в'язничній неволі, він почувався внутрішньо набагато більш вільним, аніж ті його колеги по перу, котрі пішли на співпрацю з тоталітарним режимом і тим забезпечили собі безбідне існування....
0 Переглянути

Василь Стус (1938—1985)

11 Клас

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині. Разом із батьками переїхав до міста Сталіно (нині Донецьк). Закінчив середню школу, вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. Був учасником літературного об'єднання «Обрій». Після університету вчителював, служив в армії на Уралі. Повернувшись додому, працював учителем та літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Дмитро Стус, син поета, писав: «Загалом горлівсько-донецький період у творчому плані був для Василя Стуса надзвичайно плідним. Широка лектура, чуттєвість, незле, як на донецький масштаб, творче товариство з літературної студії «Обрій» ніби провокували до праці. І хоча якість більшости віршів не задовольняла поета, але пошуки в різних напрямках дозволили відкинути «не свої» творчі путі». 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Перебуваючи в Києві, брав участь у літературному житті, входив до Клубу творчої молоді. У вересні 1965 року під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» разом з іншими «шістдесятниками» публічно виступив проти арештів української інтелігенції. За це поета виключили з аспірантури. Довелося заробляти на життя на різних тимчасових роботах. Поезію не друкували: через «неблагонадійність» автора не було видано вже підготовлену збірку «Круговерть». Дмитро Стус зауважує: «Збірка «Круговерть» складалася з трьох розділів — «Рожеве півколо», «Біль — Білий день» та «Круговерть». На жаль, повністю реконструювати її текст неможливо, бо після того, як 1965-го року було розсипано її набір, поет не зберіг рукопис. Готуючи до друку збірку «Зимові дерева», він просто вийняв машинописи кількох десятків віршів і приєднав їх до нової книжки»....
0 Переглянути

Ліна Костенко (Народилась 1930 р.). Про кохання і творчість («Маруся Чурай»)

11 Клас

Український народ зберіг легенду про Марусю Чурай, авторку пісень, серед яких «Віють вітри, віють буйні», «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю». За легендою, поетеса народилась у Полтаві. Її батько Гордій Чурай брав участь у війні з поляками, потрапив у полон і був страчений ворогами. Маруся мала неабиякий поетичний талант і гарний голос, сама складала й виконувала пісні. Була закохана в козака Полтавського полку Григорія Бобренка, який її зрадив. Образа й ревнощі підштовхнули до помсти. Зрадливий коханий одержав від Марусі отруйне зілля. Доля Марусі Чурай зацікавила багатьох літераторів. Про легендарну піснярку писали С. Руданський, М. Старицький, В. Самійленко, О. Кобилянська та ін. Кожен виклав власний погляд на її трагічне кохання. Свою версію запропонувала й Л. Костенко в романі «Маруся Чурай». Жанр та історична основа Жанр історичного роману у віршах дозволив авторці не лише розкрити душевну драму героїні, а ще зробити її причетною до доленосних подій української історії. Взірцем вірності й патріотизму став для Марусі Чурай батько, який брав участь у битві під Кумейками, а потім загинув у польському полоні. Не випадково дівчина порівнює батька з іншим козаком — Грицем Бобренком, котрий хоч і воював під Берестечком, однак не витримав моральної перевірки вірністю в особистих стосунках. У романі згадано епізоди часів Хмельниччини (основні події орієнтовно припадають на 1651 рік). Наприклад, у розділі «Проща» показано спалений ворожим військом Київ. Подано чимало історичних відомостей про Полтаву й участь Полтавського полку у війні під проводом Богдана Хмельницького. Саме цей гетьман відіграв вирішальну роль у скасуванні судового рішення у справі Марусі Чурай. У творі фігурують як історичні особи, так і суто літературні персонажі. Авторка не ставила за мету досягти повної точності в зображенні історичних діячів — вони або лише згадані, або зображені фрагментарно, або їхні образи суттєво переосмислені — відповідно до художніх завдань....
0 Переглянути

Ліна Костенко (Народилась 1930 р.). Про кохання («Моя любове! Я перед тобою...»)

11 Клас

Інтимна лірика Ліни Костенко багатогранна. Її героїня дуже емоційна, але водночас і вольова, наділена самоповагою й почуттям власної гідності. Такою вона є у вірші «Моя любове! Я перед тобою», що організований як звернення до персоніфікованого образу любові. У цьому зверненні-проханні розкриваються різні грані стривоженої душі ліричної героїні, уже майже готової поринути в «блаженні сни кохання». Вона не приймає тієї любові, що загрожує рабською залежністю («не ошукай і крил не обітни!»), що заплутує почуття в дрібницях і розмінюється в обивательській щоденності. Адже справжнє кохання має окрилювати й духовно збагачувати, а не збіднювати людську особистість, не обмежувати її контактів зі світом. А щоб проілюструвати, яким бачить своє почуття, героїня навіть апелює до родового історичного досвіду «гірких і гордих прадідів». У цьому вірші натрапляємо на дуже гарні і звичні для поезії Л. Костенко художні оздоби — повтори, алітерації й асонанси, що забезпечують вишукану милозвучність твору. Читацький практикум Прочитайте поезію, виконайте завдання....
0 Переглянути

Ліна Костенко (Народилась 1930 р.). Про творче покликання («Доля»)

11 Клас

Прийом сну в літературному творі зазвичай допомагає розширити межі художньої умовності, що й робить авторка поезії «Доля». А ще вона залучає досвід народних вірувань про долю людини та використовує казкове інакомовлення для розкриття мотиву поетичного покликання. Метафора «життя — базар» допомагає увиразнити думку: роблячи вибір, ми за це неодмінно платимо, і ціна може бути занадто високою. Авторка вказує на неминучу відповідальність — цей важливий закон людського життя («Дехто щастям своїм платив. / Дехто платив сумлінням»). Зрештою, вибір набуває особистісного характеру: лірична героїня приймає ту долю, що, хоч і не обіцяла щастя й успіху, але стала своєю: «Поезія — рідна сестра моя. / А правда людська — наша мати». А ще поетеса порушила важливе філософське питання: вибору «спорідненої праці» як шляху до щастя. І тут важливим є саме свідомий вибір («Я вибрала долю собі сама»), адже він передбачає й повну відповідальність («у мене жодних претензій нема...»). Цей вірш можна сприймати одночасно і як філософський роздум, і як поетичну декларацію самої авторки — її програмовий погляд на єдність поезії і правди, що складає суть творчої долі-покликання. Читацький практикум Прочитайте поезію, виконайте завдання....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 197 198 199 200 201 202 203 204 205 ... 229
Назад

Навігація